Люди виїхали з дому, якого вже немає – їхнє рідне місто зруйновано вщент

Я з Луганської області, місто Попасна. Живу з чоловіком, в мене є син та онуки. Всі ми жили добре і не хотіли нічого, ніж того життя, яке у нас було. Ми жили у своїх хатах, все життя проробили на залізній дорозі: я провідником, а чоловік машиністом. Ніхто не очікував, але це трапилася ця біда.

Нас бомбили, як не знаю кого. Ми два місяці сиділи в підвалі. Наша правнучка, якій два роки, з нами сиділа у підвалі. Онучку і онука ледве не вбило. Прилетів снаряд дуже близько, і їх відкинуло в другу хату, поранило склом. Потім нас вивезли до Бахмуту. Під такими бомбардуваннями вивезли, що й згадувати боляче.

Коли ми сиділи в підвалі, звісно, у нас не було нічого. Стріляли так, що не було коли по воду сходити. Хлопці під пулями їздили в депо по солярку, бо в нас був генератор. Страшно було і дуже тяжко. Газу не було, нічого не було.

Ми поїхали всі разом та забрали з собою кота. Зараз у Кривому Розі, працює тільки син. Я якось трохи відвикла від тих бомбувань, а коли сирена виє, то в мене серце вистрибує з грудей. Дуже страшно. 

Я хочу, щоб швидше закінчилася війна. 

Нашого міста Попасна вже немає, його повністю зруйнували.

Нам нема куди повертатися. Переживаємо, звісно. За Бахмут переживаємо. Скоріше б це все закінчилося.