У Снігурівці розбиті громадські приміщення, житлові будинки. Ірина Петрівна боїться за майбутнє дітей та онуків

Я народилася в Донецькій області, народила тут двох дітей, мені 71 рік.

Я вже не ходжу, тож від обстрілів не ховалась нікуди. Нас бомбили сильно. Ми не знали, куди тікати, сто разів прощалися, сто разів один одному пробачали все, бо думали - загинемо. З їжею перебивались якось: мали запаси з городів, гуманітарну допомогу отримували. Ліки купувати намагались.

За що така кара? Ми жили, усе життя працювали цілими днями. Я вже за себе не боюсь - за дітей переживаю. Донька давно вже виїхала, а син тут. Донька в росії, та я не можу з нею спілкуватися.

Я бачу, що жодна зі сторін на поступки одна одній не йде. Мабуть, ми вже так і житимемо. Кожну ніч я не сплю. О пів на першу як починається повітряна тривога, я лежу і чекаю, коли вона скінчиться – страшно дуже. Поруч з нами стріляють - школу в нас розбили, театр, клуб, лікарню, будинки побиті.