До війни діти були поруч, а зараз роз'їхалися, і я лишилася сама. Ми жили та якось довіряли один одному, а зараз люди змінилися.

Ми жили в Магаданській області, а 1991 року приїхали сюди. Під час бойових дій я виїжджала до сина до Магадану, але довго там не змогла перебувати та поїхала.

Ми зрозуміли, що все змінилося, бо до нас у будинок потрапив снаряд і ми з сином упали на підлогу. Потім бігали і ховалися у підвалі, не було світла та газу. Нас обстрілювали із чотирьох сторін.

Дуже хочеться про все забути і не згадувати, щоби більше ніколи не стріляли і нам не довелося бігати і ховатися. Хочеться, щоб ми жили мирно.

Я на пенсії, але зараз пішла працювати двірником, тримаю городик. Працюю, доки ноги носять. Син живе у Росії, але він не може до мене приїхати. Другий син живе у Києві, приїжджає на два-три дні та їде. Дуже хотілося б, щоб діти та онуки були поруч.