З початком повномасштабного вторгнення ми з дитиною нікуди не виїжджали. Наше селище було під постійним обстрілом 8 місяців. Дитина пережила великий стрес, нас обстрілювали щоденно, в різний час і різними видами техніки. Школи зруйновано, заклади позашкільної освіти теж. Через те, що дитина весь час проводила за "правилом двох стін", щоб вижити, спілкування з друзями та однолітками не було. Дитину дуже шкода. Найбільш важким було зберегти здоров'я та життя дитини. Важко було стримувати сльози, коли дитина під час вибухів вся трусилася. Дуже тяжко дивитися на рідне селище, яке наполовину зруйноване. З їжею була проблема, магазини майже не працювали, а ті, які працювали, мали дорогі продукти. Також місяць довелось жити зовсім без світла через пошкодження ліній.