Мене розбудив мій хлопець дзвінком і сказав, щоб я збирала документи і готувалася їхати. Я сказала мамі, щоб збирала речі. Я нічого не розуміла, і мені було дуже страшно. Мені не хотілося в це вірити. Як взагалі війна може початися? Потім я щодня все більше розуміла, що саме відбувається. 

Коли обстрілювали село, то було страшно, бо це було щось надзвичайне. Це все дуже страшно переживати. Може щось прилетіти – і мене або моїх рдних не стане.

Ми переїхали вже на третій чи четвертий місяць війни, коли почали обстрілювати наше село. У нас були в селі росіяни, два танки проїхали на аеропорт. Нас обстрілювали, і ми вирішили виїхати, бо раптом щось трапиться. 

Я переїхала до хлопця. Частина родини переїхала в Житомир до моїх родичів, а я поїхала до хлопця і живу в нього з сім’єю. Зараз тут усе спокійно. Уже немає російських військових, і тут спокійніше, ніж тоді було.

Навчатися онлайн в університеті дуже тяжко. Лікарні працюють до другої години, а в мене то кіт захворіє, то собака, і потрібно туди їхати. Або ж зі мною щось станеться, а лікарні в цей момент можуть не працювати.

Гуманітарну допомогу нам видають раз на місяць: каші, олію. Воду не видають, бо в селі є. Ліки, гігієнічні засоби теж не видають. Якщо волонтери привозять гуманітарну допомогу з-за кордону, то там солодка вода може бути, цукерки, гігієнічні засоби і продукти.

У моєї сестри дитина маленька - їй не вистачало підгузків, дитячого харчування. Потрібно було їхати і шукати по місту, а перші місяці два тяжко було знайти щось, бо все швидко розкуповували. У село таке спочатку не привозили. 

Сподіваюся, що війна закінчиться якнайшвидше. Хочеться, щоб у нас було мирне небо і все в нас було добре. Мрію, що ми будемо жити під мирним, світлим небом, і в нас буде щасливе життя.