Ми (я і двоє діток: дочка 10 років і син 5 років) переселенці зі Снігурівського району, жили в окупації з 25.02.22 року. Нас обстрілювали 24/7, ні хвилини тиші. Під постійними вибухами, колоною техніки, що постійно рухається, та летючими ракетами і уламками ми з дітьми жили у підвалі, без комунікацій, води, їжі, світла, газу, ліків. А при можливості вибігли в чому було, так і поїхали. Без житла, речей та продуктів. Чоловіка брали в полон, дякувати Богу, він вже вдома. На жаль, в наше рідне село зараз не можемо повернутися, там йшли активні бойові дії. Чекаємо.

Шокувало мене тричі. Вперше, коли колона танків заїхала в село і націлила дула на наш будинок. Вдруге, коли ми з дітками йшли до бабусі ночувати, бо орки стояли біля наших будинків, впала касетна бомба, і ми всі впали на землю. Дочка не розмовляла цілий день, просто мовчала. Слава Богу, ми залишилися живі. Та втретє, коли чоловіка взяли в полон, я коли дізналася, зомліла.

Нам фінансово не вистачало коштів, бо ми залишилися без роботи. На потреби і навчання дітей.