Родина віруючих покладається на долю, тому вони залишились вдома, хоча й знали про те, що буде війна   

Мені 57 років. Працював машиністом, вже два роки на пенсії. Мешкаємо разом із дружиною у м. Лебедині Сумської області. З міста нікуди не виїжджали. 

Ми знали, що війна почнеться 24 лютого. Наш знайомий з росії сказав, він військовий. Ми не знаємо, чи він ще живий, бо брав участь у захваті Маріуполя. Він нам говорив, що не очікував такого спротиву з боку України. Думав, що все буде швидко і сказав, щоб запасались продуктами десь на три місяці. До червня все повинно було закінчитись. Так їх налаштовували. 

Ми все заздалегідь закупили і водою запаслись. Ми живемо у приватному будинку, тому все було.

5 березня бомбили нафтобазу недалеко від нашого будинку - десь 250 метрів. У нас позривало дах на будинку і сараї, постраждало скло на вікнах. На подвір’ї зібрали зо два десятки уламків. 

Російські війська стояли недалеко від Лебедина і села Бишкінь, але до міста вони не дійшли. Наші війська підірвали міст і перекрили їм шлях. Частина, яка встигла переправитись,  пішла на Тростянець, а інша велика колона пройшла за Лебедином. Там була дуже велика колона. Їх трохи побили наші війська, і нас Бог милував – ми залишились незачепленими. Але нас бомбили з літаків, чотири об’єкти були пошкоджені. 

Як народ міг так один на одного розлютитися? Я ніколи не міг подумати, що нас отак можна звести лобами. У мене багато родичів у росії. Ми в останній раз були там у 2005 році, їздили на екскурсії по монастирях. То вже тоді нам говорили, що буде війна, що це неминуче, бо напрямки наші розійшлись. 

Ми віруючі люди, тому вирішили: що Бог пошле, те й буде. Від страждань, які Господь послав, нікуди не дінешся. Ми і діти нікуди не тікали, усі разом перебуваємо.