Лілія Валер’янівна дуже нервувалась, коли в село зайшли росіяни. А від обстрілів і взагалі ціпеніла

У перший день війни у мене почався стрес. Я взагалі думала, що помру відразу. А чоловік у мене трішки міцніший, у нього краща нервова система. Він не так  сильно переживав. Коли я побачила, що стріляють і бомблять, то в мене серце ледь не стало. Не знала, що робити, куди бігти. 

А коли почали солдати заходити в село, то взагалі ледве не збожеволіла. Як стали вони по хатах нишпорити, а я залишилася сама вдома, то голова враз посивіла. Я плакала. Зі мною  хтозна  що робилося. І навіть до цього часу спокою немає. Росіяни нас бомблять. Снаряди летять хтозна звідки. 

Під час війни нам ніхто нічого не давав. Але в нас був хлопець, який нам робив воду. Потім він сам себе призначив головою і допомагав людям. Під час війни ні хліба не було, ні води, ні грошей. Ми не мали можливості їх зняти. 

Сиділи без хліба, без солі та без цукру, як злидарі. Добре, що корова була, хоч і не наша. Мали молоко. А ще було трішки борошна, то пекли коржі і так виживали. Навіть не пекли, а смажили на сковороді. І не на печі, бо не стало ні світла, ні газу. 

Щось можна було купити в Снігурівці, але до неї неможливо було доїхати, бо солдати стояли на мості та під мостом і не випускали нас нікуди. Ось таке горе було. Про це страшно навіть згадувати.

Шокувало те, що росіяни за селом були і нас бомбили. Я думала, що в стіну влипну, як притулилася і боялася поворухнутися й навіть дихати. Діти і внуки відразу ховались у льох. А ми з чоловіком занесли в погріб ліжко, і я сказала, що поряд потрібно відразу хрест ставити, щоб, якщо нас привалить у підвалі, люди бачили, що там хтось є. І ми в підвал не спустилися, сиділи в хаті. Наші діти і онуки спочатку подивилися на це страховище, а тоді поїхали. Ми залишилися з чоловіком самі. Охороняли і їхню хату, і свою. Надбали 15 котів та купу собак.

У мене до цього часу стрес не пройшов. Серце болить, тиск підіймається. Нам дають гуманітарну допомогу, але заспокійливих пігулок не видають, тільки від тиску та від головного болю. Мій чоловік був після операції, потрібні були підгузки для дорослих, а нічого не було. Дав Бог, вижили. Значить, ми щасливчики.

Ми дізналися по телевізору, що Снігурівку звільнили. А потім почали заходити військові, але я не знала, наші чи ні. 

Хтось говорив, що це ЗСУ, а хтось – що ні. Бо росіян за один день вигнали. Дуже швидко все сталося. А потім уже ми такі раді були, що аж до неба стрибали! 

Зустрічали наших із оплесками. Чим могли, тим і вітали. Я зустрічала з молоком, бо в мене більше нічого не було, навіть шматочка хліба. Його не було за що купити. Люди привозили, продавали, але ми грошей не мали. Вони були на карті. Фонд Ріната Ахметова давав нам допомогу. Хоч і небагато, але, мабуть, скільки могли. Ми вам дуже вдячні. Дай вам Боже здоров'я!

Мрію, щоб тиша настала, щоб закінчилася війна. Ми хочемо добра та спокою, а більше нічого.