Ірина з маленькою онукою ховається від обстрілів. Дворічна дівчинка знає, що коли лунає сирена, треба тікати з вулиці

Я живу під самим Нікополем в селі Приміське. Моя особиста війна почалась ще в січні: в чоловіка стався інфаркт, і я боролась за його життя. А 25 лютого ми його забрали з лікарні. Чоловік мій зараз ледь ходить і весь час дивиться новини по телевізору, а йому не можна хвилюватись.

Ранком 24 лютого до мене прийшла сестра і розповіла, що почалась війна – нас бомблять. Я вухам своїм не вірила – нам тоді тільки війни не вистачало.

Виїжджати ми не стали, бо чоловік був не транспортабельний.

На початку війни ажіотаж був, люди все скуповували. Потім заспокоїлись трохи, і через да-три тижні товари знов в магазинах з’явились. Чоловік сміється, що наш супермаркет – підвал: пішов, набрав всього, що треба, та й усе.

Поряд з нами був син із сім'єю. Ми планували у березні онучці перший рочок святкувати, кафе замовили, та через війну плани змінились. А потім ще й сина мобілізували. Тож невістка з онучкою тепер у нас живуть.

Від обстрілів у підвалі ховались. Слава Богу, до нас не прилітало. А в селі були влучання, у дворі чоловік збирав уламки. Нікополь сильно бомблять. Нам дуже чути. Онучці два роки, вона бігає до мене: «Бабушка, гепають!». Тікаємо в коридор. Якщо сирена застає нас на вулиці, вона відразу: «Бабушка, сирена - бігом в хату!». І ми біжимо в хату з нею. Це жах: дитина у два роки дізналась про таке.

Моя сестра вже близько 15 років живе в росії. Так сталось, що вона розійшлась з чоловіком, а подруга їй запропонувала там роботу. Ми з нею про війну намагаємось не говорити. Вона - моя сестра. Я ніколи не відмовлюсь від неї, і вона ніколи не була проти України.