"Народжували у мороз у підвалах, шукали памперси і пелюшки"

Ми з Маріуполя. 24 лютого 2022 року я була вдома і збиралася на роботу. Рано-вранці мені зателефонувала сестра і повідомила, що почалася війна. Звичайно, був шок. 

Дуже нам було важко. Жили без світла, без води, без газу, і якраз у цей час було 13 градусів морозу на вулиці. Розбиті вікна. Зі мною були літня мама, якій 87 років, і подруга. По воду ми ходили, продуктові запаси трохи були. Харчувалися всім під'їздом, готували їжу на вогнищі. Розносили всім по квартирах. Всім ділилися. Найстрашніше, що не було зв'язку, і ми нічого не знали про родичів в інших районах міста: живий хтось чи ні. 

Виїхали ми у кінці березня. У подруги дивом уціліла машина. З собою взяли сусідку і п'ятьох котів. Їхали колоною. Нас на блокпостах відразу пропускали, тому що їхали одні жінки з тваринами. А по місту було страшно їхати. Були обстріли, замінування, багато об'їжджали. Боялись, що не зможемо виїхати і загинемо у дорозі. 

Зараз ми знаходимося в Мукачево. Хочеться додому, хочеться повернутися у своє рідне місто, якого немає, яке зруйноване майже повністю. Я зараз не можу працювати, тому що доглядаю за мамою. У неї деменція - її не можна одну залишати. Дуже важко. 

Мені складно говорити, бо у мене страшенна депресія. Я приймаю препарати. У мене велика апатія. Нічого не хочу робити: ні готувати, ні прибирати. Я живу однією надією – чекаю, коли звільнять Маріуполь, і я туди зможу повернутися. Я сподіваюсь, що це станеться у цьому році.