Для мене війна почалася приблизно з березня 2014-го, коли були вибухи, бомбування. Це було найстрашнішим для нас, жах. А тут почалося числа 11 червня. Тоді було найстрашніше...

У мене залишився чоловік і дитина. Мама не пережила цього й померла у 2015 році.

... Біля будинку все вибухало. Ми нікуди не виїжджали й не збиралися виїжджати, не хотілося.

Бо скрізь добре, але вдома все-таки краще. Я ховала дитину, маму, тому що вибухи були біля будинку. Спочатку в підвалах [ховалися], а потім нам сказали, що в підвалах жива могила, якщо там залишишся. [Ховались] у будинку, де були кутки, де не було вікон. Накривала дитину собою та сиділи. Коли було бомбування – істерика, не знали, куди подітися.

Намагаюся з будь-якої ситуації викарабкуватися, як би не було важко

Будинок цілий, але так як поруч були бойові дії, він трохи пошкоджений. Скільки часу пройшло, а в мене немає достатніх фінансових коштів, щоб його відремонтувати. У дитини [в кімнаті] посипалася стеля. Тріщини по дому, на стелях. Але нічого, все одно живемо-виживаємо...

Із дахом нічого, тому що перед війною його перекрили, усе ціле. Але всередині дуже [пошкоджені] вікна, стелі, стіни розійшлися.

Чоловік не боявся, казав: «Ну, влучить і влучить, загину – і загину. Скільки Бог дав, стільки й буду жити».

Я за себе не думала. Для мене найголовнішим були мама, дитина. Вона тоді пішла в перший клас. Її прикривала, біля мене був корвалол.

О третій годині ночі дитину підіймала – ховала, о другій годині ночі підіймала – ховала, Господь допоміг.

Газу немає, платити було нічим, і нам його відрізали. Важко в зимовий період, тому що дрова треба купити, а вони дуже дорогі. Фінансово було важко всім.

Намагаюся з будь-якої ситуації викарабкуватися, як би не було важко

Було важко з одягом для дитини. До того, що він росте, переніс стрес. Зараз проблеми зі щитовидною залозою, почав повніти, хоч і дотримуємося дієти. Важко, але боремося якось. Чоловік сердечник, стоїть на обліку після мікроінсульту. Працювати не може. Я одна працюю по 14-15 годин.

Не відчуваю себе в безпеці, тому що можна очікувати всього в будь-яку мить. Усе одно побоюємося. Уже звикли до тиші, а якщо десь щось чуємо, щось вибухнуло, хвилюємося.

Про що мрію зараз? Хоч би не заплакати... Хотілося б тиші, спокою, щоб діти були здоровими. Щоб був достаток, щоб можна було додому йти й не думати, що в тебе немає шматка хліба. І хочеться миру та спокою. Щоб люди були добрішими. Зараз усі дуже розлютилися, дуже змінилися. Але я завжди була оптимісткою. Намагаюся з будь-якої ситуації викарабкуватися, як би не було важко.