Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Марина Василівна Логінова

«Намагаюсь робити все, аби діти не боялись»

переглядів: 57

Марина з родиною живе в семи кілометрах від російського кордону. Їм дуже чутно кожен вибух. Але їхати з рідного села вона не хоче – вважає, що там навіть за умов війни безпечніше, ніж деінде

Мені 40 років, у мене четверо дітей. Я заміжня, перебуваю в другому шлюбі. Взагалі вчитель за професією, але зараз у декретній відпустці. У мене троє хлопчиків та дівчинка. Живемо в прикордонній зоні.

Пам'ятаю перший день. Спочатку мені десь о п’ятій годині зателефонувала сестра, сказала, що чутно вибухи - мабуть, війна почалася. Потім подзвонили зі школи, сказали, щоб дітей залишили вдома. Ми всі були вдома.

Ми живемо в Яблунівці, це Сумський район. Від нас сім кілометрів до кордону з Росією, тому ми чули вибухи й бачили, як ракети випускали. Чули, як танки їхали.

Найбільше я переживала за дітей. Думала, як усіх захистити, як їм пояснити, заспокоїти. У мене тоді маленькій ще й року не було.  Коли кружляли літаки, я дітей у погребі ховала. Коли ночами починали літаки кружляти, я не спала, прислухалася, щоб встигнути дітей вдягнути й заховатися, раптом що. Оце, мабуть, було найстрашніше. Зараз якось уже звикли до тих літаків.

Вибухи чутно, але ми вже звикли жити з війною. Молимо Бога тільки, щоб нас оминуло і не прилетіло.

Нестача води була, світло вимикали. Але найгірше було, коли в нас узагалі автобуси перестали їздити. В той час найменша дитина харчувалась сумішшю і дістати її було важко. Потім, слава Богу, почалася гуманітарна допомога: хоч потроху давали суміші, памперси - стало легше.

Мені пропонували виїхати, але ми залишилися вдома. Я побоялася їхати в чужу місцину, виїжджати з країни. З дітьми в сільській місцевості легше – це і харчів стосується, і взагалі всього.

Важко було заспокоювати дітей, коли самій було моторошно від звуків вибухів. Ми чули, як вилітають снаряди, як розриваються. Діти дуже лякались. Я їм вигадувала казочки чи якісь ігри, щоб зацікавити, відволікти. Намагалась зробити все, щоб вони якомога менше боялись. Адже якщо діти будуть від кожного звуку лякатися, їм це назавжди запам'ятається. Тому я намагалась не показувати дітям свій страх, свої переживання.

На мою думку, війна ще десь рік триватиме. Намагаюся заспокоювати себе, що все буде гаразд, що діти, чоловік  залишаться живими. Хочеться  миру. Хочеться, щоб у дітей була нормальна школа, щоб вони спілкувалися з однолітками. Віримо, що буде все добре. Сподіваюся на те, що скоро все закінчиться, бо добро завжди перемагає. Зло повинно бути покаране.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Яблунівка 2022 Текст Історії мирних жінки чоловіки діти психологічні травми обстріли безпека та життєзабезпечення харчування дітей сім'ї з двома і більше дітьми діти перший день війни
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій