Манукян Моніка

8-а клас, Дніпровський ліцей № 42 Дніпровської міської ради

Вчителька, що надихнула на написання – Шапошник Світлана Петрівна

Війна. Моя історія

24 лютого 2022 року у звичайний четвер я, прокинувшись о 9-ій годині ранку, розумію, що в хаті відбувається метушня. Батько зранку придбав та привіз багато пакетів із продуктами, увімкнені новини й сумні обличчя моїх батьків...

- Що сталось ?

- Почалася війна...

Спочатку я не дуже зрозуміла слова батьків, але потім мій світ змінився на до і після цих слів. Я відчувала страх, порожнечу, відчуття того, що моє життя не буде таким, як раніше... Дитинство та іграшки закінчились, і потрібно стати дорослою, допомагати та підтримувати батьків, тому що їм теж нелегко, хоч вони цього й не показують. Усі дні ми проводили разом, дивлячись Гаррі Поттера по телевізору.

Потім почались вимкнення води, світла, на фоні ажіотажу в крамницях стала зникати їжа. До нас приїхали родичі, бо в їх зоні було небезпечно.

Уже було не так страшно, бо ми всі разом підтримували одне одного. Коли ми лягали спати, починалися вибухи, а моя сестра стала смикатися уві сні. Тато розпочав тему про виїзд за кордон, але моя мама була категорично проти, бо не збиралася залишати сім’ю та їхати. Мій тато багато говорив з нею, умовляв, але мама ні в яку. Тоді батько вирішив домовитися з нею про те, що ми їдемо на три місяці, і тільки тоді матуся погодилась.

Ми неохоче збирались, але настав день, коли мали виїхати з рідної країни. Автобус чекав, отже, потрібно прощатись. І це було неймовірно боляче. Я намагалась обійняти тата, як можна сильніше, бо ж розуміла, що ми ще довго не побачимось. Автобус поїхав, я надягаю свої навушники, і всі три дні, протягом яких ми їхали, я була в них, бо музика мене заспокоювала. Коли ми приїхали, я думала, що три місяці пройдуть дуже швидко, але, як на зло, вони були, як ціла вічність.

Ми приїхали до Австрії, і мені потрібно було піти до школи. Було страшно. Як мене приймуть, що буде, якщо я їм не сподобаюсь?

З такими думками я пішла до навчального закладу. Але все було добре, я здружилась з однією дівчинкою, яка не знала моєї мови, а я не знала її мови, але ми обидві знали англійську й змогли знайти спільну мову. Кожен день я спілкувалась із татом, але дуже хотілось обійняти і не дивитися через екран, та, на жаль, це було неможливо. Я вчилась, малювала, ліпила й слухала музику. В Австрії мій психічний стан був не дуже врівноважений: багато істерик, сліз і фраз, що я хочу додому. Я розуміла, що ми повернемось, але хотілось, як можна скоріше.

За три місяці настав день, на який я чекала весь цей час: МИ ПОВЕРТАЛИСЬ ДОДОМУ! Я була дуже щаслива, що нарешті побачу тата, рідні вулиці та буду в рідній Державі. Я вдома і я зрозуміла, що кращого за рідний дім нічого немає, не потрібно сваритись на своє життя і жити моментом, бо ми ніколи не знаємо, що буде завтра.

Сьогодні 9 листопада 2023 року. Триває війна, але я вірю в перемогу України і знаю, що все буде добре!!! Цінуйте те, що маєте, будьте вдячними, добрими, щирими, чуйними, терпимими, говоріть про любов до близьких і знаходьте час для батьків, дідусів та бабусь та всіх тих, хто робить ваше життя щасливим та яскравим. Війна нам показала, що те, що насправді для нас важливо, не має матеріальної цінності. Бережіть себе, цінуйте рідних, поважайте все те, що вас оточує, та пишайтесь тим, що ви громадянин вільної, незламної та непоборної України!