Зоя з чоловіком відправили дітей з онуком в більш безпечне місце, а самі залишились в рідному селі, щоб підтримувати дім, господарство і допомагати, чим можуть, нашим захисникам

Ми прокинулися вранці, чоловік пішов на вулицю і сказав, що чути сильну стрілянину з боку Херсону. Як виявилось, туди вже позаходили російські війська і, мабуть, там стрілянина була. Там було все окуповане. До нас, слава Богу, хоч і небагато кілометрів, але вони не дійшли. 

Ми не були в окупації - це одне тільки щастя, а так – стріляли сильно, побили все у нас. В сільську раду старості прямо в кабінет влетіло вночі. Усе розвалили, багато чого зруйновано. Наше село тягнеться на вісім кілометрів понад річкою Південний Буг, і у нас так стріляли! Якби село було вкупі, а не розтягнуте, то його б усе розбили. Є постраждалі будинки. Ті, що ближчі до Херсонської області, сильно побиті. 

Садочок зруйнували, лікарню нову. Всього шкода, звісно. Тільки побудували лікарню – і все розбили, скло повилітало. 

Життя у нас важке. Все це літо і минуле ми з чоловіком ховались у підвалі, бо були сильні обстріли. Трішки нам зруйнувало господарські будівлі, а на хаті дах пробило снарядами чи уламками - незрозуміло. Ми жили весь час у підвалі. Сиділи, тряслись, боялись. Не могли покинути хату. Собак шкода, котів, і у нас є маленьке господарство. Діти поїхали недалеко, в сусідній район, бо внук сильно боявся обстрілів і говорив: «Бабусю, я дуже боюсь, бо гупає». Ми їх відправили, а самі сиділи тут під обстрілами. Чим могли, допомагали. Зараз ходимо сітки плести для воїнів, ось так і живемо далі.

Відновлюємо все потрошку, допомагають нам волонтери. Люди вставляють вікна, дахи перекривають. Усе нормально, живемо далі. Тільки от цієї ночі дуже шумно було: над річкою збивали «Шахеди», лебеді кричали. Вони тут ночують у нас. Дуже шкода було лебедів. Так сильно кричали птахи! Чоловік вийшов на вулицю і сказав, що якась собака побігла хтозна-куди шалена. Дуже злякалась. А про птахів не знаю, чи їх побило. Буває й гірше, звісно.

Староста села залишилася з нами, нас не покинула. Її навіть викрасти могли, могло бути все, що завгодно, але вона з нами залишилась і весь цей час нам допомагає. Вона хороша жінка, дай Боже їй здоров'я. 

Багато є хлопців, які допомагають. Коли щось привозять і потрібно розвантажити, то ідуть без проблем. Не ховаються. Такого немає. Вони ідуть і виконують самі все, що потрібно. Приємно дивитись, що люди все розуміють і роблять. Організовують плетіння сіток. Смішного було багато. У нас тут лісосмуга понад нашою вулицею – там поставили чи «Гаубицю», чи щось таке. Напевно, з міномета він стріляли, а ми часник садили. Потім чоловік кричить: «Тікай, стріляють!» І ми поки добігли… Стоїмо, чекаємо – знову щось стріляє. 

Я вже досаджувала, як мені говорили, що треба тікати, бо знову стрілятимуть. А я відповіла: «Почекай, доки він перезарядить – я ще досаджу трошки часнику». 

А могло ж бути всяке. Чоловік казав: «Кому потрібні каліки? Навіщо дітям із нами тягатися, якщо, не дай Боже, поранить?» У нас тут багато горя було: чоловіка вбило, хлопця молодого розірвало. А тоді я думала, що поки той перезарядить, я ще трішки посаджу. А він стоїть у лісосмузі й стріляє по селу. Так і жили. Тепер хворіємо. Інфаркт. Звісно, набігалися в той підвал. 

Така стрілянина була неочікувана! Касетні бомби летіли. Як почнеться обстріл, то не знаєш, куди діватись: чи на підлогу падати, чи в підвал бігти – встигнеш, чи ні. Касетами сильно обстрілювали. Було дуже страшно.

Мрію поїхати на захід України. Дуже хочу подивитися, бо ніколи ще там не була. Ось така в мене мрія. Полікуватись і подивитись – ось такого хочеться.