Тетяна Леонідівна з сином ледве не загинули від обстрілу у підвалі багатоповерхівки в Маріуполі. Виїхати довго не наважувались – боялись фільтрації

Мені 32 роки. Я заміжня, маю восьмирічного сина, чоловік мій - оборонець Маріуполя з самого початку війни - з 2014 року. Наразі ми з дитиною проживаємо в місті Чернівці.

В перший день ми були всі вдома. Прокинулися з чоловіком від вибухів, у нас були вже зібрані деякі речі. Десь о шостій ранку чоловіка викликали на службу, а ми з дитиною викликали таксі і поїхали до батьків ближче до центру міста.

Спочатку у нас були запаси їжі. 18 березня приїхав чоловік з побратимом: їх позиції розбили, і вони зібрали харчі й привезли нам. Ми їли усім під’їздом. По воду ходили, готували на вогнищі. Було дуже тяжко і страшно ходити за чимось, тому що були постійні обстріли.

Найважче було, коли скінчилися запаси їжі й води. А коли нас повністю окупували, то найважче було розуміти, що за мною можуть прийти, бо мій чоловік - військовий.

Коли було влучання у наш під’їзд, ми були в підвалі. Нам вирвало і підвальні двері. 

Виїхати ми не могли через фільтрацію. А коли з’явився зв'язок, ми з рідними зв’язалися. Нам сказали, що на одному з постів поміняли орків, і вони не дуже перевіряють документи. Тоді ми вирішили їхати. Проїхали на Стару Ялту через Василівку. Дуже важко було - близько 30 блокпостів, і на кожному допитували навіть дітей. Перевіряли телефони, було дуже страшно все це проходити.

Я працюю сама на себе. Виготовляю одяг і вже кілька років співпрацюю з київськими магазинами. 

Дуже хочеться, щоб почали наступ весною, влітку продовжили і до зими закінчили цю війну. Я дуже в це вірю.