На початку війни багато людей виїхали з села, яке опинилось під обстрілами. Ті, хто залишився, вижили за рахунок гуманітарної допомоги
Я пенсіонерка з села Лупареве Миколаївської області, на кордоні з Херсонською. Ми з села нікуди не виїжджали, хоча було дуже страшно. Нас дуже обстрілювали, тут і хати горіли, особливо влітку, коли все сухе було.
Ми вранці встали побачили по телевізору, що нас кругом бомблять, і вже через пару годин приїхали донька і син з Миколаєва. Трохи у нас посиділи, син залишився, а дочка поїхала назад в Миколаїв зі своєю сім'єю. Так ми і сиділи тут. Ховалися у підвалі, спали з вікнами відкритими у лютому місяці.
Одягнені лежали, яке там спати. Тільки починають стріляти, біжимо в підвал. Добре, що підвал був міцний, бо і сусіди приходили, коли вже було дуже страшно сидіти в хаті.
Нам тут дуже добре гуманітаркою допомагали. Коли дуже багато людей виїхало з села і залишилося чоловік тридцять, тут привозили кожен день. Навіть по вулиці везли, або дзвонили і казали, щоб йшли забирали. Потім уже, коли поверталися люди, нас більше ставало, то все одно привозили раз у тиждень, потім рідше і рідше давали. Від церков різних давали дуже багато. Я не знаю, в кого язик повернеться сказати, що хтось сидів голодний. Мені здається, ще на пару років вистачить того, що нам надавали. Ми пенсіонери, у мене ще мама 80 років. Ми ніде не виходимо. Ми хоч пенсії получаємо, а в нас же ж є багато людей із дітьми, які без роботи залишились, то це їм дуже велика допомога була.
Мені весь час здається, що це страшний сон, що я проснусь, і буде все нормально. Оце, що вони мирних людей убивають, мене дуже шокує.
У мене така апатія - мені нічого не хочеться. От ідуть свята: і Різдво, і Новий рік, а мені взагалі нічого не хочеться робити, навіть в хаті не хочу прибирати. Я дуже запальна стала, кидаюсь на всіх, зриваюся і на котах, і на собаках, і на чоловіках, і на всіх. Тяжко.
Я тільки чекаю, щоб закінчилась війна. Хочу просто жити заради дітей, заради онуків - у мене їх троє. Бажаю тільки миру і кінця війни. Щоб всі люди знайшли своє місце.
