Мені 49 років. Я мати-одиначка тепер  безробітна, бо роботу втратила. На початку війни страшно було. Особливо боялася за дітей. Зараз переживаємо за майбутнє. 

Ми з Дружківки переїхали до Костянтинівки, бо тут свій будинок, а не квартира. Є маленький город, і можна хоч якось прожити. Отримуємо тут гуманітарну допомогу. Ще нам то сусіди допомагають, то просто незнайомі люди – ось так і живемо. Ми тут мешкаємо в приватному будинку. Хтось нам одягом допомагає, хтось - продуктами. 

Шокувала невизначеність, гучні вибухи. Дітей лякало це, але зараз ми вже звикли до сирен, до вибухів. Головне, що всі цілі та живі.

Питання про завершення війни є найактуальнішим, але я не провидиця, тому не знаю, коли вона закінчиться. Як закінчиться, то ми з вами про це дізнаємося.

Мрію, щоб усе було добре в мене і моїх дітей, а більше мені нічого не потрібно.