Перший день війни я страшним запам’ятала. Була паніка. Моя сестра живе в Сумській області, на кордоні з Росією - їх відразу бомбили. Дочка в Дніпрі - їх також вранці бомбили. 24 лютого була страшенна паніка. Ми не знали, куди бігти і що робити далі.

Ми зіткнулися з нестачею світла. Була ракетна атака на Павлоград у ніч на перше травня. Був вибух страшної сили, і на балконі та в кімнатах вилетіли вікна. 

Нам розбомбили підстанцію, і ми сиділи тиждень без світла. Магазини працювали. Черги були, звісно, але продукти завозили.

Я не виїжджала, бо вже в такому віці… Куди мені вже їхати? Діти працюють, тож з моєї сім’ї ніхто нікуди не поїхав. Племінниця з Сумської області виїхала в Литву, а решта – всі на місцях.

Я оптиміст по життю і намагаюся тримати себе в руках. На майбутнє немає жодних прогнозів. Надіємося тільки, що ми виживемо.