«Нам пощастило виїхати до прильоту снаряду у наш двір»

Я народилась у Маріуполі 9 січня 1946 року, закінчила школу, технікум, працювала 33 роки на заводі медобладнання. А потім розпочалася війна.

Ми з чоловіком прожили 50 років, побудували дім в Маріуполі. Хата наша ціла. Ми з джерельця брали воду, розводили багаття, готували на подвір'ї, тому що не було ні світла, ні води, ні газу – нічого. Сусіди приходили, ми разом готували, спілкувалися.

У перший день війни я була вдома. Мені дочка сказала, що відбулося. Страшно було виходити, сусіди ховалися, ми дим якийсь бачили, а коли починали стріляти, не знали, куди подітися. Але Господь зберіг і дім, і нас. 

У перший тиждень війни я вийшла до магазину за рогом і стояла у черзі за хлібом. Поки моя черга підійшла, хліб закінчився. І тут рашисти почали стріляти. Якась пилюка, шибки летять, всі попадали на землю. А я подумала, що якщо я впаду на землю, то буде тяжко вставати. Я розвернулась і пішла додому. Ось така наша історія війни.

Ми виїхали з Маріуполя на машині дочки. А зараз на подвір'ї, де її автівка стояла, така вирва велика, певне, снаряд влучив. І за воротами теж вирва.

Дочка все чекала, коли буде віконце, щоб виїхати, і раптом вона сказала: «Їдемо!». Ми зібралися за п’ять хвилин, з собою взяли собачку і черепаху. Мені зате не нудно - я з ними розмовляю. 

Ми зараз в Ужгороді, орендуємо житло. Молимося, щоб швидше закінчилася війна, щоб повернутися додому у свої рідні краї. Нам уже набридло поневірятися.