Ми мешкали в місті Попасна Луганської області, а зараз мешкаємо переселенцями в Дніпрі, знімаємо житло за власні кошти: я, двоє дітей і дружина. Батька немає, мати і брат - на окупованій території. 

24 лютого я знайомого зустрів, а він мені каже, що війна почалась. Я відразу не повірив. Думав: «Яка війна, звідкіля війна? У нас все тихо». 

А на наступний день почались постріли: гармати, міномети - все підряд. І вже в середині березня почали реактивні бомби кидати на Попасну, і все підряд: і фосфорні, і все на світі. Що тільки не літало в нас!

Нам під вікна почали падати снаряди, не було ні води, ні світла, ні газу. Не було можливості навіть дитині їсти десь купити чи приготувати. Тоді вже довелось виїжджати. 

Ми безкоштовно виїхали до Бахмуту, а звідти своїм ходом добирались до Дніпра. Там тоді чоловіків не хотіли брати в автобуси, тільки жінок і дітей. А жінка сама з двома дітьми не впоралась би. І ото ми всі вчотирьох на машині доїхали до Дніпра. І тут поки залишаємось. Я працюю, а жінка з дітьми сидить вдома. 

Для мене саме страшне під час війни, що я залишився сам на одинці з собою, зі своїми проблемами. Ніхто мені не допоміг. Так ото: гуманітарку давали, дитині речі. А з житлом зовсім ніхто не міг допомогти. Якби я був один, то і у спортзалі б переночував. А так – мала дитина…Довелось все – своїми силами, за свої гроші. Єдине - люди допомогали хто речами, хто харчами, організації допомогали. Голодні ми не були точно. Зараз я вже працюю – просто перевівся зі своєї роботи, але важко, бо ціни на житло космічні.

Будь-яка війна завжди закінчується мирними перемовинами. Тільки скільки людей за цей час загине! Війна все одно повинна завершитись. Звичайно, хочеться, щоб нашою перемогою. Хочеться, щоб було все, як раніше, але так вже не буде - я це розумію.