Володимир з Харкова не виїжджав. Хвилювався за дружину з дітьми, але відправити їх в евакуацію не мав змоги.
Ми у Харкові мешкали й мешкаємо досі. Мені 34 роки, маю дружину та двох дітей - шести і семи років.
24 лютого ми прокинулися від вибухів: вони якраз лунали неподалік. Кілометрів за 20 від нас була військова частина, тому дуже гучно було. Прокинулися, ввімкнули телевізор і почули, як пан Президент нам повідомив, що російська федерація вторглася. Ми були збентежені. Не розуміли, що коїться й не знали, що робити.
В перші місяці, коли були сильні обстріли, діти й дружина були в підвалі. Вони почали хворіти від постійного перебування у вогкості. Емоційно вони також почувались погано через те, що мусили постійно перебувати в укритті. Я б щиро хотів, щоб вони поїхали за кордон від цих страхіть, але у нас не було нагоди.
У нашої сім’ї транспорту не було, а доїхати до місця евакуації або до залізничного вокзалу на той час не було можливості. Таксі дуже дорого коштувало.
Шокувало те, що ми всі в якійсь паралельній реальності опинилися. Ми ж усе-таки в прикордонному місті живемо, є багато знайомих у росії, деякі родичі, про яких уже взагалі й забули. І вони не вірили, що тут таке відбувається. А потім нас, звісно, шокували звістки про Ірпінь, Бучу та інші міста. Коли ті жахливі кадри побачили, ми до глибини душі були вражені тим, що коїли ці покидьки.
Переживали за наших хлопців у Маріуполі, коли вони були в облозі. Незважаючи на те, що їм довелося здаватися в полон, наша влада і Президент зуміли зробити так, щоб більшість із них повернулися. Мабуть, це був найприємніший і найбільш радісний момент, якого довго чекали. Ми молимося за тих, хто досі в полоні.
Усе життя перевернулося з ніг на голову, але ж ми знайшли в собі сили, щоб далі жити і працювати. Я до війни працював учителем і зараз працюю. Намагаємося пристосуватися до сьогодення. Навчання в нас онлайн. Відповідно, і ми працюємо онлайн. Знаходимо розраду в побутових речах. Трохи відволікаємося. Займаємося з дітьми.
Запроваджуємо певні сімейні традиції, щось робимо у вихідні, чого раніше не робили. Стали більше цінувати все, що маємо.
Хочеться, щоб якнайскоріше цей жах припинився, щоб усі були живі та здорові. Стільки життів забрала ця війна за рік! Жодного прощення не може бути. Війна має завершитись тільки виходом на кордони 1991 року, тільки нашою перемогою. І ніяк інакше.
Хочеться бачити рідне місто без вибухів, без війни. Щоб воно процвітало, щоб була гідна зарплата, гідна освіта, медицина. Щоб мої діти спокійно жили й забули цю війну, як страшний сон, який ніколи не повториться. Адже Харків ми дуже любимо, дуже цінуємо. Це наш дім. Україна – наша Батьківщина, і я вважаю, що ніде не буде нам краще, ніж удома.
