Мені 41 рік, у мене четверо дітей і піврічна онука. До війни ми проживали в Оріхівському районі. Перший день страшним запам’ятали. Ми 24 числа вже бачили, як ідуть танки з російськими прапорами. Коли почалася війна, ми перебували в Херсонській області. Як підривали Каховку - це все ми бачили.

Найстрашніше – це коли розстрілювали людей у селах. Приїжджали кадирівці і розстрілювали людей.

Нам пів року було дуже тяжко. Навіть бувало таке, що нічим було дітей годувати. 

Ми виїжджали з окупації своєю машиною з двома дітьми. Стояли на розбитій заправці в серпні, і було дуже страшно. Не було води, їжі. Тяжко виїжджали. Три доби спали в машині. І коли ми виїхали та побачили українські прапори і наших хлопців – це найкраще, що з нами було.

Потім ми виїхали до Польщі. А зараз живемо в Запоріжжі. Усі залишилися без домівок, ні в кого немає житла: ні в брата, ні в сестри. Оріхів розбомбили повністю…

Сину маленькому вісім років, і психологічно найтяжче було йому: він виривав волосся, не спав, ховався під ліжко. Ми ходили до психолога, і сину трохи покращало. 

Хотілося б, щоб цієї війни не було. Дуже багато всього змінилося. Ми жили спокійно, працювали, виховували дітей, а зараз залишилися без нічого.