Чеберко Марія, 13 років

Переможниця конкурсу есе 2024, 1 місце

Комунальний заклад «Вінницький ліцей № 7 ім. Олександра Сухомовського»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Засімович Олена Іванівна

 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мені три з половиною роки. У небі дивні звуки. Мама каже, що це грім, але я відчуваю, що щось не так. Дім здригнувся. Мама закриває вікна й знову каже, що це грім.

Ми їдемо. Спекотно. Я бачу військових та великі машини. Ми їдемо з Донецька. Мама каже, що на море.

Осінь. Жовтіє листя. А ми все ще на морі. Хіба так буває?

Я нарешті їду додому. Я щаслива. Побачу бабусю, дідуся. Я так скучила!

Знов ці дивні звуки. Страшно. Чомусь мені не дозволяють спати в моїй гарній кімнаті та дуже часто ми кудись їдемо.

Я вперше надовго залишаюсь з бабусею. Аж три дні! А все тому, що в мене народився братик.

Мені п’ять. В моє життя приходить музика. Іноді ми біжимо на заняття під ці страшні звуки. Але я щаслива!

Мені сім. Братику нещодавно виповнилось чотири. Мама з татом кажуть, що ми їдемо. Це цікаво, але дивно лишати мій дім, моїх друзів, однокласників, а головне  мою велику родину. Як же музика?

Але я буду жити біля моря. Подружки кажуть, що мене накриє цунамі, а я їм не вірю. Що потім?

Майже чотири роки сонця, моря. Місто Марії, яке тепер я вважаю домом, другим домом. Сонячне, тепле, квітуче. І багато музики та перші великі проєкти – флешмоб на площі Свободи до 30-річчя Незалежності України, Літня мистецька академія. Я у вирі подій, на своєму місці.

Ранок 24 лютого 2022 року. Прокидаюсь від дивних звуків. Знов? Мені це не подобається. Сьогодні олімпіада, а мама не пускає в школу. Сподіваюся, нам не доведеться знову їхати.

Холодно. Страшно. Ми часто ховаємось в коридорі. На поличці лежать апельсини. Ми сидимо на підлозі, граємо в «УНО». Нам наче весело, але всередині мене живе страх. Мама пече хліб і каже, що тепер нам нічого не страшно.

Зникло світло. Мій страх виріс. Мама в’яже, а я вголос читаю «Гаррі Поттера». За вікном гучно, дуже гучно! По одному маминому погляду зрозуміло, чи треба бігти в коридор. Я все ще сподіваюсь, що нам не доведеться їхати.

У нас зміни. Ми готуємо їжу на вогнищі. У дворі багато людей. Ми збираємо гілки. Це краще, ніж сидіти в холодній квартирі без світла. Тато пішов шукати воду. Звуки навколо стають гучніше та ближче, але я вже точно знаю, що це не грім.

Ніч. Повз вікна пролітає щось велике та сяюче. Схоже на комету. Краще це б була вона.

Ніколи не думала, що таким страшним, від якого, здається, зупиняється серце, стане для мене слово «літак». Ми граємось з літаком у хованки, наче в дитинстві. Мама каже: «Літак». Ми біжимо в коридор. Сьогодні нам довелось спати в нашій схованці.

12 березня. Літак нас знайшов.

Я нарешті зігрілась. Поряд замуркотів кіт. Тут тісно, але здається, що безпечно. Мене розбудили вибухи: перший, другий, третій, четвертий, п’ятий... Посипалась цегла. Це наш будинок? Навколо пил, кіптява, люди, хаос. Сусіди загубили песика. Мій кіт вчепився лапками в маму. Вона тримає його міцно-міцно, а він тремтить. Сподіваюся, ми зможемо поїхати.

Ми в сховищі. Тут безпечно і нарешті відносно тепло. Нас дуже багато. Поряд «Азовсталь».

Літак знову нас шукає. Хоч би він не знайшов наших татусів, коли вони йдуть до криниці по воду. Вода гірка та смердить димом. Хочеться пити.

15 березня.  Подорож у невідомість.

Розбите, згоріле місто Марії, заміновані дороги. Нескінченна кількість блокпостів.

Вас вітає ДСНС України. Ви в «зеленому коридорі». Нарешті чиста вода.

Запоріжжя – Кропивницький – Кам’янець-Подільський – Вінниця.

Світле, привітне місто над Бугом. Нове життя. Нова я. Нові друзі. Друзі-музиканти – люди, з якими ми на одній хвилі. Я хочу стати музикантом. Я обираю шлях, в якому є лише прекрасне, добре та вічне. Хочу дарувати світу інші звуки, звуки життя.

Моїй війні не 1000 днів, їй 10 років!

Сподіваюсь, мені не доведеться знову їхати.