Анна переховувалась у підвалі, щоб вижити. Витримати таке життя було складно

Мені 19 років. На початку війни, я мешкала в Нікопольському районі, село Капулівка. Через два тижні від початку війни ми з сестрою виїхали за кордон. Я працювала і дистанційно навчалася. Місяць тому повернулись - дуже важко було морально і психологічно.

Коли почалась війна, я була в Запоріжжі. Зранку мене розбудив телефонний дзвінок моєї рідної сестри: вона сказала, щоб я швидко збирала речі і їхала додому, бо почалася війна. Я повернулась, а тато наш з першого дня пішов добровольцем на передову. Два тижні ми з сестрою були вдома, в підвалі сиділи. У нас було на той момент п'ятеро котів. Вони також сиділи в підвалі.

Виїжджали ми з сестрою і двома кішками. Всіх ми забрати, на жаль, не змогли: троє кошенят залишили на сусідку. Нас їхало восьмеро в одному купе, ми були змушені сидячи їхати всю дорогу до Любліна, до Польщі.

Війна – це суцільний стрес. Страх за життя рідних, друзів, коханої людини.

Я за тата хвилювалась, а потім дізналась, що в нього був інфаркт на фронті, про який він нам не сказав.

Наразі тато вже вдома.

Було страшно, коли почались масовані обстріли Запоріжжя. Мій хлопець в той час був там.

Але було і багато зворушливих моментів. Звільнення Херсону: люди раділи, викопували банки і пляшки з українським прапором, який ховали, коли були в окупації. А ще в нас дуже багато відважних людей. Я й досі пам’ятаю відео, як на початку війни чоловік з голими руками йшов на танк.

Мрія зараз у мене одна – щоб якнайшвидше скінчилась війна. Щоб не страждали діти, не помирали кожного дня українці. Я бачу своє майбутнє в квітучій, сильній Україні, де в мене є сім'я, де я можу вільно ходити під небом, а не боятися, що зараз заграє сирена і буде ракетний обстріл.