Я з міста Снігурівка Баштанського району Миколаївської області. Працювала я на елеваторі, чоловік вже на пенсії. 

Нам було з Херсона чути вибухи. Я не знала, що то, збиралася на роботу. Вже на роботі сказали, що війна. Потім я бачила,  як росіяни їхали десь на Миколаїв, бо їм хтось показав дорогу, а тоді зайшли в Снігурівку. 

Росіяни все розбили: магазини, аптеки. А ми в підвалах сиділи. Нам хату розбили, то ми в сусідки в підвалі сиділи. Тоді у нас вже світла не було. Дуже переживали, страшно було. Так вісім місяців просиділи в окупації. 

Як руські тут були, то торгували тільки руським: було тільки водка, пиво і сигарети. Пенсії ми не могли зняти, одні проблеми були.

Найприємніше - коли нас звільнили. Я йшла по дорозі й побачила, що хтось їде. Думаю: «Невже руські повернулися?» Піднімаю голову: «Боже! Це ж наші!» Оце радість була! Люди всі співали, раділи, обіймалися. Я й зараз заплачу.

Зараз нам дають гарні гуманітарні допомоги. Нічого, головне - вигнати цю наволоч. Звісно, зараз всі нервові. Але ми всі чекаємо перемоги. Нам - якби швидше. Вже не дочекаємося перемоги, чекаємо мирного неба.