Лідія Миколаївна виїхала з дому, коли там почалося справжнє пекло, і в тиші почувалася так, наче на світ народилася. Тепер мріє, як повернеться – тільки б хата вціліла

Я жила в Миколаївській області,  була два місяці під обстрілами в гарячій точці, біля Снігурівки. Потім виїхала. Жили, все добре було, тримали хазяйство, корів. Тепер хочеться додому. 

Найбільше шокувало те, що прийшли на нашу землю. Колись були брати, а зараз - вороги. Коли стали поруч хати розбивати, я злякалась і виїхала. Я була у брата в Новомосковську, а зараз я не хочу говорити, де я.

В перший день війни була в тривозі, усім дзвонила. Ну… ще місяць було не дуже страшно - до 19 березня, а потім у нас вже пекло було.

Нам привозили гуманітарку, але води не було, світла не було. Хліб привозили дуже рідко. Зараз багато людей виїхало. У нашім селі була тисяча людей, а зараз, можливо, чоловік 20 залишилося.

Син домовився зі знайомим, і він мене вивіз. Забрала свого пса, таксу. Такий боязливий, перелякався обстрілів. Ми два місяці жили в погребі. А ще двох собачок відв’язала: жалко, звісно. Казала одна жінка, що худі ходять. Зв'язок підтримую там з однією жіночкою, зв'язок поганий, але спілкуємося. 

В дорозі зустрічалася з різним. Були люди, які розуміли, допомагали, але було й інше. Люди, які не бачили такого, як ми, то їм нас не зрозуміти. 

Коли виїхала – як на світ народилася: не чула обстрілів. Спочатку зраділа, а тепер чекаю, поки це все закінчиться. Але щось здвигу ніякого немає.

Сестра моя в Херсоні - не виїхала, переймаюсь за неї. Син поїхав. З сестрою спілкуємося по вайберу, а так зв’язку немає.

Я навіть не знаю, що далі буде. Будемо бачити, як. Після перемоги планую додому. Якби тільки хата стояла. Вікон, звісно, немає, але кажуть, що хата поки стоїть. Поруч є дома, які порозбивало до самого фундаменту.