Моя сім’я жила у Маріуполі. Перший місяць ми з тринадцятирічним сином жили в підвалі й поволі спостерігали руйнування рідного міста під безперервними бомбардуваннями. Потерпали від нестачі їжі й води, від холоду і жаху, та сподівались на допомогу.

Як тільки випала нагода, ми в чому були – в тому й вирушали на підконтрольну територію. Тікали під страшними обстрілами. Найприкріше, що втратили свою домашню тварину.

Зараз перебуваємо у Києві. Почуваємося у відносній безпеці, бо щоденно оголошують повітряну тривогу.