До початку війни ми мешкали в селищі Чернігівка Запорізькій області. У нас в перший день вже були чутні вибухи, ще й мені зателефонувала донька з Полтави і сказала, що війна.
Вже 26 лютого нашу територію окупували, тому довелося більше тижня жити в підвалі. Дуже страшно було. А потім виїхати довелося.
Виїжджати було дуже важко: ми їхали майже дві доби до Запоріжжя. Росіяни стріляли по колонам.
Було дуже страшно, але нам повезло доїхати. Вже із Запоріжжя мене донька забрала в Полтаву. Я працювала вчителем і зараз продовжую дистанційно викладати.
Сам факт війни в наш час мене шокує, як і шокує те, що вони витворяють на нашій землі. Скільки людей загинуло і продовжує помирати!
Як закінчиться війна, повернуся додому, якщо від квартири щось залишиться. Зараз в моїй квартирі проживають росіяни. А якщо житла не буде, то навіть не знаю, що робити: на зарплатню вчителя я вже нового нічого не куплю собі з житла.
Ми віримо нашим хлопцям. Нашому президенту. Віримо, що все буде добре.
