Сім'я Валерії Валеріївни жила в окупації до серпня. Виїхала, коли дізналась, що в школах все буде тільки російською

Мені тридцять сім років. У мене є чоловік, троє власних дітей і четверо під опікою. Ми жили в окупації в селі Дунаївка до серпня. Сподівались, що до вересня нас звільнять. Ми дуже боялися виїжджати через Василівку, бо нам розповідали, що там потрібно довго стояти. Але коли нас запросили на батьківські збори й сказали, що в школі все буде російською, то ми з чоловіком зібралися і поїхали.

Ми не думали віддавати дітей в російську школу, бо все життя одягали їх у вишиванки, вчили з ними гімн.

У нас окупація була з першого дня війни. Ми спочатку не бачили окупантів, сподівались, що нас звільнять, і все стане на своє місце. Але потім у нас відключили світло. У нас дитина хворіє на астму, тому ми поїхали до міста і побачили це все на власні очі. Ми три дні їздили в місто, щоб вистояти чергу, і купити ліки.

Потім діти захворіли. Тоді лікарі ще були, але ліки вже не можна було дістати. Ми три дні шукали ліки по всьому місту. Потім почались проблеми з їжею. 

Поки ми були в селі, то все було не так погано, а потім до нас почали приходити в домівки, все перевіряти. Тільки коли ми виїхали в Запоріжжя, ми зрозуміли, під яким пресингом були. Тільки тут ми зрозуміли, наскільки тут можна спокійно дихати.

В окупації не можна було нічого з сусідами вирішувати, бо ми не знали, на чиєму вони боці.

Я сподіваюсь, що війна закінчиться найближчим часом. Хотілось би додому повернутися, там у нас дім, машина. Ми не могли виїхати на своїй машині, бо вона маленька, а дітей багато. Нам довелося винаймати дві машини.

Я не знаю, яке у мене буде майбутнє. Не знаю, наскільки нам після війни буде тяжко, але ми будемо тільки в Україні, і все у нас буде добре.