Ольга жила зовсім поряд з лінією фронту. Але коли постраждав її будинок, змушена була поїхати

Мені 60 років, ми з чоловіком жили в селі під Снігурівкою.

24 лютого мені зателефонувала онучка з Херсону і сказала, що почалась війна. Я не вірила, що в 21 столітті хтось здатний просто напасти на сусідню країну рано-вранці. Але довелось повірити – згодом і нас почали обстрілювати. Рвались снаряди, метал розривався на шматки, стіни двигтіли так, що годі уявити. А ми сиділи у погребі.

Ми не були в окупації, ми були буферною зоною, але проблем вистачало. Не було постачання харчів і ліків, не було світла, не було зв’язку, воду ми брали у криницях.

Коли наш будинок постраждав від обстрілу, ми з чоловіком виїхали, але залишились у межах Миколаївської області. Онука з невісткою за кордоном, ми вже рік не бачимося.

В мене чоловік оптиміст. Він допомагав мені впоратись зі стресом. Коли ми виїхали, зустріли добрих людей. Від цього якось легше жити за таких умов. Ми вже повернулись додому, але хочеться, щоб війна швидше скінчилась. Надто довго вже Україна бореться за свою незалежність, має настати час розквіту нашої країни.