Міталі Богдан, 10 клас, Прямобалківський ліцей з початковою школою та гімназією Арцизької міської ради Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Міталі Світлана Зіновіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я живу на Одещині, в невеличкому селі Прямобалка. Тут  завжди було спокійно і тепло, але війна змінила все... Я пам'ятаю, як усе починалося. Було холодно, але світло. Ранок був звичайним, як і завжди: прокинувся, збирався до школи. І раптом – гучний вибух. Тоді я ще не знав, що цей звук буде переслідувати мене наступні три роки. 1000 днів – ось уже стільки триває війна.

Стільки разів я лягав спати й прокидався в надії на те, що все скінчилося.

Спочатку не вірилося, що це всерйоз і надовго. Нам, дітям, дорослі обіцяли, що скоро все мине. «Місяць-два, і ми повернемося до звичного життя», – казали вони, обіймаючи нас увечері. Моя маленька сестричка вночі прокидалася і плакала. Я теж був наляканий, але стримував сльози. Батьки турбувалися про нашу безпеку і емоційний стан. Проте  з кожним днем страх тільки зростав.

Життя змінилося, як і я. Колись проводив багато безтурботних днів, повні планів і мрій, а тепер – щоденна боротьба з власними страхами.

Ми пристосувалися до нових умов: вивчили, де найближчі укриття, як поводити себе на вулиці, якщо раптом поблизу немає сховища, як не потрапити на мінні пастки, навіть як заспокоювати одне одного та робити вправи на зміцнення ментального здоров'я. Війна стала частиною нашого життя, хоч і не мали ми ніякого вибору. Ми  підтримували один одного  і разом намагалися не здаватися. Щоб не сидіти без діла, вирішили допомагати людям навколо.

Знаєте, скільки волонтерів з'явилося в нашому селі за ці роки? Мабуть, всі прямобалківці. Я бачив у цих людях силу.

Ми всі стали однією великою родиною. Створили центр допомоги, де сортували гуманітарні пакети для військових, збирали одяг і їжу для тих, хто залишився без домівок та переселенцям, яких в нас вже чимало, проводили благодійні ярмарки... Я розумів, що навіть якщо не можу взяти зброю до рук, то роблю важливу справу тут, у тилу.

Війна не лише забирає, вона і вчить. За ці три роки я зрозумів, що значить підтримувати одне одного, як важливо мати поруч близьких людей.

Увесь цей час ми, діти, зростали у світі, де кожен день треба боротися за віру в краще. Ми виросли набагато швидше, ніж це було б у мирний час. Тепер я розумію, що життя може змінитися миттєво. Я навчився цінувати навіть найменші моменти радості – прогулянки з  друзями, спокійне небо, домашню вечерю з родиною і щирий сміх сестрички.

Ці три роки загартували мене. Війна навчила відповідальності за свої  дії, сміливості і сили не падати духом. Вона зробила нас усіх тут іншими, але  й зміцнила. Коли я дивлюся на людей навколо, я бачу незламність, якої не бачив раніше. Ми втратили багато, але знайшли себе.

Я багато читав про війни минулих часів, думав, що таке більше не повториться...

Попереду ще багато випробувань, але я знаю, що прийде день, коли все це закінчиться. Настане МИР!!! Ми повернемося до нашого щасливого  життя, проте  вже іншими – сильнішими, об’єднаними. І колись, можливо, розповідатиму своїм дітям про ці 1000 днів, які змінили нас назавжди.