«Нам тікати нікуди, одна надія – мир»

Питної води у нас немає, криниці пересохли. Без магазинів, лікарень і роботи ми живемо, як у резервації.

Краще б я померла, ніж дітей своїх ховати. Тільки й бігаю на кладовище до сина. Там багато пам'ятників зруйновано снарядами. Через війну і мертвим немає спокою.

 На могилі сина розповідаю про успіхи онучки, вона вже студентка. Дівчинка втратила обох батьків. В її мами тромб обірвався, коли вона вела трирічну дочку до садка. Син помер від пневмонії. Ось і залишилася дитина сиротою.

Додому завжди ходжу однією стежкою – остерігаюся мін, розтяжок і гадюк, тут їх дуже багато. На подвір'ї у нас лежить купа брухту – це осколки «Градів». Сапери нарахували приблизно 20 реактивних снарядів.

 Пам'ятаю, вискочила з дому, а тут вибухає все. Я бігом до підвалу – і більше нічого не пам'ятаю. Прибігла дочка з онуком, а я вся в крові, контужена. Три роки минуло, а на місці вибухів, як і раніше, випалена земля. Нічого не росте, кажуть, якась отруйна боєголовка була, біла.

Зараз у нашому селі живуть 35 осіб. До війни було втричі більше. Багато хто виїхав не тільки через обстріли, а через брак води. Чоловік щодня перевіряє, чи не повернулася вода у криниці. Кажуть, вибухи зсунули ґрунт. Нам, жителям Черненко, тікати нікуди. Єдиний порятунок – мир.