«Найважче було протягом цілого місяця складати трупи в мішки»

Лікарка-патологоанатомкиня Маріупольської лікарні ще не бачила такої кількості трупів, як у перші місяці війни. Коли в лікарні зовсім закінчились засоби для операцій, вода і пальне для генераторів, лікарі виїхали з міста, щоб не довелось працювати на ворога

Я лікар-патологоанатом. Мені 31 рік. Жила в місті Волноваха, а працювала в Маріуполі. 24 числа, коли дізналась про російське вторгнення, я виїхала з Волновахи до Маріуполя, а звідти вибралась тільки 16 березня. 

Я не розуміла, що зі мною відбувається, що це насправді відбувається з нами всіма і чи правда те, що робиться. 

У 2014 році я навчалась у Донецькому Національному медичному університеті. Планувала залишитись там на інтернатуру і працювати в Донецьку. 13 червня я отримала диплом, 17 червня народила дитину, а 20 червня вже виїхала через 18 блокпостів з грудною дитиною з Донецька до своїх батьків у Добропілля. 

Я тікала у 2014 році, але потім так склалась моя доля, що я все рівно повернулась ближче до фронту. Жити почала у Волновасі з 2015 року, а працювати влаштувалась в Маріуполь, тому що лікарі-патологоанатоми - це дуже вузька спеціалізація, у Волновасі не було місця. 

Найскладніше було, що я і хірурги - ми всі жили з 24 лютого по 16 березня в двоповерховому будинку. Я не провела жодного дня в підвалі. В нашому підвалі було більше 40 дітей і люди похилого віку, а лікарів та медсестер там не було. 

Перший поверх ми віддали хворим, які лежали на гемодіалізі. Їм наші ДСНСники привозили воду. Лікарі проводили хворим маніпуляції, які продовжували їм життя.

На другому поверсі жили лікарі та їхні сім’ї, тому що місця ніде не було. 

Це для мене було найважче - протягом цілого місяця складати трупи в мішки так, щоб вони могли влізти в цей морг всі, щоб не складати біля моргу ці трупи. Всі розуміли і бачили, скільки було трупів, але одне діло, коли вони лежать на вулиці, інше - коли вони зложені в морзі. Скільки я їх тоді за місяць наскладала - давно такого не пам’ятаю. 

16 березня до нас в лікарню привезли жінку, яка була з драмтеатру і бачила на власні очі все, що там відбулось. Вона нам сказала, що загиблих там набагато більше, ніж заявлено в засобах нашої масової інформації. Після цього я і інші лікарі прийняли таке рішення, що потрібно виїжджати, тому що для росіян святого нічого немає. 

Весь місяць, поки ми там були, рашисти обстрілювали лікарню з усіх сторін. Цю лікарню будували під час другої світової війни, а коли прийшли російські сволочі, для них не було нічого святого. Вони руйнували те, що колись у війну будувалось. Також у нас закінчувалось пальне в генераторах, ДСНСники, які возили воду для хворих, сказали, що води більше немає. 

Нас зібрав лікар, який частково виконував завдання головного лікаря лікарні. Він сказав, що російські військові підійшли за три кілометри, скоро вони будуть в нашій будівлі. І якщо ми не хочемо працювати при тій владі, яка прийде, то маємо виїхати. 

Чи будуть нам російські військові давати нам пальне для того, щоб ми заправляли генератори і проводили операції, ніхто не знав. Тому 16 числа я разом з лікарями-хірургами, анестезіологами та їхніми сім’ями і двома інтернами загрузились в чотири машини і просто поїхали, не знаючи, повезе чи не повезе. 

Ми змогли виїхати. Їхали дві доби до Запоріжжя. Ночували в полі з маленькими дітьми. Особисто я їхала в маленькій легковій машині, де було шестеро дорослих і двоє дітей. 

Свою дитину я відправила 24 лютого до батьків. В лікарні останній зв'язок був в 11 годин дня 5 березня. До 5 березня місто Волноваху почали просто зрівнювати з землею і всі ці жахіття мені розповідали сусіди. Я знала, що в Маріуполі буде ще гірше ніж було в Волновасі, так воно і виявилось. Скільки там було трупів - це не передати і не описати. 

Зараз я знаходжусь в місті Добропілля. Загалом тут ситуація не дуже. В самому місті Добропілля було 20-30 прильотів. Тут були постраждалі, але поки що більш-менш. Зараз по лінії розмежування йдуть сильніші обстріли. Великій Новосілці, Краматорську, Покровську, Слав’янську, Бахмуту дістається набагато більше. 

Я не думаю, що війна закінчиться швидко. Можливо, десь весною або літом закінчиться. Хотілось би, щоб вона вже закінчилась і щоб вона не розпочиналась, але маємо те, що маємо.

Я б хотіла в Маріуполь повернутись і відбудувати своє відділення, свою лікарню. Щоб повернулись лікарі, з якими ми працювали, з якими прожили цей місяць.