«Найстрашніше – це сидіти і чекати, що буде далі»

З окупованого міста дівчина вимушена була їхати працювати у Польщу

Всю ніч 24 лютого я не спала, десь всередині відчувала сильну тривогу. Тоді я була на Сумщині, в Глухові. Моя тітка саме збиралась на роботу (вона працює на митниці, на кордоні з Росією), аж тут пролунали перші вибухи. Військова техніка рушила по трасі Київ – Москва, а моє рідне місто Конотоп вже було окуповане. Добре, що наші сильні і непереможні люди вигнали загарбників з міста!

Труднощі почалися з того, що в магазинах все менше і менше залишалося продуктів. Були тільки авокадо і російський сир.

Їхати додому було не можна – надто небезпечно. Втім, найстрашніше для мене – це сидіти і чекати, що буде далі.

Далі було тільки гірше. В магазинах не було речей особистої гігієни, їжу не завозили. Добре, що хоч хліб пекли, і з найближчих сіл привозили молоко.

Я мусила виїхати до Польщі, щоб заробляти гроші. Ціни на продукти сильно піднялись, а зарплата і пенсія у моєї родини залишились такими, як були до війни.

У Польщі я працюю баристою, як і вдома до війни. Втім, хочу працювати за фахом - будівельним інженером. Наразі це дуже важлива професія, адже нам потрібно багато чого відбудовувати.

А ще я ніколи не забуду, як наші люди згуртувалися і допомагали один одному! Окрім того, «Азов» зайняв велику частину моєї душі і серця.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/