Історії, які ви нам довірили
Іванова Влада, 15 років,
КЗ «Лисичанська ЗОШ І-ІІІ ст. № 30», м.Лисичанськ
Есе «Один день»
Війна… Коли я чую це слово, мені стає страшно й моторошно. Сьогодні мені 15. Тоді, у далекому 2014, для мене, восьмирічної дівчинки, це звучало, можливо, як комп’ютерна гра.
Кінець червня, липень 2014 року… Страшні вибухи вже чулися звідусіль, але це було ще далеко від мого рідного міста Лисичанська. Напевно, саме 21 липня 2014 для мене також почалася справжня війна.
Уся наша сім’я, а також сусіди, змушені були вперше ночувати в підвалі. Уже тут ми дізнавалися про зруйновані будинки, про перші людські жертви: хтось не встиг добігти до сховища, загинув від уламку розірваного снаряда, а іншого чоловіка, пораненого, не змогли довезти до лікарні, бо не працював зв’язок і «швидка» не встигла вчасно приїхати.
Тоді нам, дітям, було навіть весело, бо з нами тут, у колишньому спортзалі, жили, так, справді жили однією сім’єю, наші сусіди. Навіть тітка Роза, яка була надзвичайно сміливою жінкою, перелякалася й спустилась у підвал лише тоді, коли побачила, як вогняні кулі пролітали над вікнами її квартири.
Під час такого обстрілу кілька артилерійських снарядів упали перед нашим будинком. Від страшного вибуху здавалося, що будинок затрясся, а люди від несподіванки закричали, діти заплакали.
Після такого шквального обстрілу сусіди вийшли подивитися, що ж сталося з будинком. Усі клумби були засіяні дрібними скляними уламками, а квартири залишилися без вікон, пошкоджена була й побутова техніка.
Нам усім довелося перебратися в інший відсік підвалу, бо пробило газову трубу, водо- й електропостачання також було відімкнуто.
Найстрашніше було вночі, коли стояв жахливий гул танків, літаків. Нам здавалося, що містом рухається багатотисячна колона військової техніки.
А згодом настала тиша. Такої дзвінкої тиші я більше не пам’ятаю. Нас звільнили.
Пам’ятаю, якими щасливими вибігли ми із свого сховища, коли почули, що війна закінчилася для нашого міста. А далі були вогнища біля удинків, бо треба ж було всю сім’ю нагодувати. Якими ж смачними були страви, приготовлені на відкритому вогні!!!
Можливо, тоді люди, сидячи в колі рідних та сусідів, розуміли, яке це щастя, коли ти не знаєш, що таке війна.
Думаю, що всі дорослі бажали один одному жити лише в мирі, дружбі. Скільки сліз радості пролито, коли зустрічали знайомих, які втратили з нами зв’язок, а тепер повернулися додому.
Мир для мене сьогодні – коли ти спокійно спиш чи йдеш до школи, коли ти не читаєш у соціальних мережах благання дочки: «Моя мама проживає в будинку №21, а там розірвалися снаряди, повідомте, хто знає, чи всі живі…». Мир - це спокій у твоїй душі, коли виникає бажання творити, любити, жити. Щасливо жити…
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
