«Найстрашніше було те, що в лікарню зайшли окупанти»

Тетяна переховувалась від обстрілів у підвалі лікарні разом з немовлям, якому не було й пів року. Страшно було бачити важко поранених людей з розірваними тілами, а ще страшніше було зіткнутись з окупантами віч-на-віч

Мені 29 років. Ми з чоловіком проживали в Маріуполі. Він захищав місто, був на Азовсталі, зараз в полоні. Ми з дітьми виїхали 16 березня з Маріуполя.

Ми проживали на бульварі Морському, були вдома, коли почули перші вибухи. Моїй дитинці не було ще й пів року. Спочатку ми переїхали в бомбосховище у колишню прокуратору потім - до другої лікарні. Там пробули до 16 березня.

Під постійними обстрілами моя мама була з нами. Вона бачила розірваних людей які приходили до лікарні, я бачила людей які сиділи тримали в руках свою щелепу. Це було дуже страшно, але найстрашніше було те, що 12 березня в лікарню зайшли окупанти. Я дуже переймалася, щоб у мене не провірили документи, бо я дружина військового. Та мабуть, через малу дитину, мене не чіпали.

16 березня з лікарні виїжджала група лікарів, і ми виїхали з ними. Ми дуже довго їхали. Нам було дуже страшно на блок постах. Але нашу машину сильно не перевіряли, бо у нас в машині було троє дітей. 

Я розумію, що ця війна йде вже більше восьми років, тому я думаю, що скінчиться вона нескоро. Але це моя особиста думка.

На мій погляд, після нашої перемоги ми будемо жити і працювати у вільній незалежній Україні. Думаю, що Маріуполь стане знову українським, що ми або повернемося додому, або будемо приїжджати і відпочивати на нашому улюбленому Азовському морі.