«Найстрашніше було пережити мінометний обстріл у приватному будиночку»

Аркадій Георгійович разом із рідними пережив всі жахіття війни в рідному Маріуполі. Виїхати з окупації їм вдалося тільки у червні  

Я народився й виріс у Маріуполі. Був там в окупації, пережив всі жахіття. 20 червня ми виїхали з Маріуполя на Запоріжжя, потім на Київ. Там були два місці, поки оговтались, а зараз у Швейцарії, в Цюріху.

24 лютого ми вдома почули постріли, вибухи. Не чекали, що буде така навала. Була надія, що рашисти не зайдуть так далеко - але сталось, як сталось. Ми почали готуватись до війни. 

Підготували медикаменти, одяг, деякі харчі, але цього було замало. Згодом пішли до волонтерів, і нам там надавали їжу. Знайшли залишки борошна, з громадянами Туреччини робили лаваш, наскільки вистачало газу й електрики. Коли все це закінчилось, на дровах готували пишки. Потім налетіла авіація, все розбомбила. 

Найстрашніше було, коли ми жили у матері моєї дружини у власному будиночку. Почались обстріли з мінометів – повилітали шибки, та ми чудом залишились живі. Майже за 50 метрів від нас були розриви. Тоді вже почалась евакуація з Маріуполя коло Драмтеатру, а пізніше розбомбили і Драмтеатр.

Потім зайшли до сусідів у підвал. Сусіди виїхали, залишили нам ключі. 

Ми зрідка отримували інформацію по радіо. Дізнались, що від «Порт-Сіті» будуть евакуаційні автобуси. Багато людей приходили, але автобусів не було. Приходили рашисти, розганяли людей, а потім приїздили автобуси окупантів і вони забирали чоловіків: перевіряли, військові чи ні, і направляли їх на роботи. Когось забирали зовсім, когось відпускали. 

Ми дізнались телефони бухгалтерії організацій, які вивозять на Бердянськ і далі - на Запоріжжя. 

Невідомо, коли буде наша перемога. Хочеться, щоб це було швидше. Чекаємо.