Коли у Ботієве зайшли окупанти, Євгенія дуже боялася за себе й доньку через те, що вони – родина військового. Тому їм довелося виїжджати. Кінцевим пунктом для себе обрали Запоріжжя, щоб донечка хоча б зрідка могла бачити тата, однак і там виявилося неспокійно.

До війни ми жили втрьох: я, донечка і чоловік. 24 лютого чоловіка забрали на війну. Він поїхав, а ми залишились. І цього ж дня зайшли російські війська. Потім вони почали розшукувати мого чоловіка. Я дуже боялася, що вони можуть завдати нам з донькою шкоди, тому що ми – сім'я військового. Через це вирішили поїхати.

На початку квітня нам вдалося виїхати у Запоріжжя. Спочатку ми поїхали в Дніпропетровську область і жили там в селищі, потім повернулася до Запоріжжя, щоб бачити хоча б інколи нашого тата, адже він зрідка приїздить сюди. Зараз місто дуже обстрілюють. Нам страшно, але поки що нікуди не збираємося  їхати.

Наша донечка дуже боїться вибухів і завжди закриває оченята, навіть коли чує гуркіт дверей у під'їзді.

Гуманітарну допомогу ми не отримували жодного разу, відколи приїхали до Запоріжжя.

Надзвичайно тяжко жити під обстрілами. Хочемо додому, дуже хочемо щоб наш тато повернувся додому живим і здоровим, і щоб ми жили, як раніше.