Житарюк Зоряна, 9 клас, Львівська СЗШ №1

Вчитель, що надихнув на написання есе - Данилів Наталія Юріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

"Життя — це виклик, прийми його!"   Мати Тереза

Ранок 24 лютого почався, як всі попередні. Я прокинулася і відчула: щось не так. Чула голоси батьків, що «вони» вночі обстріляли міста. Я не зовсім зрозуміла, що почалася війна. Розуміння прийшло до мене не зразу, я до останнього не вірила і думала, що піду до школи. Ми ввімкнули новини, їх показували безперервно, ми слухали і намагалися зрозуміти, що робити далі. Дивний звук з вулиці - гуділи сирени - змусив швидко зібрати все необхідне і піти в підвал. У магазинах все розкупили. Татові зателефонували з військкомату. Він почав служити - реєстрував добровольців, які приходили записатися на війну. Повертався додому дуже пізно, коли ми вже вимикали світло і закривали штори, щоб нічого не було видно ззовні.

Через два дні. Перші дні ми прожили в невідомості і страху, що принесе наступний ранок. Життя поділилося на «до» і «після».

Я чула розмови про знайомого з-за кордону, але не розуміла всієї серйозності. Як ми можемо кудись виїхати!? Ні, війна закінчиться через кілька днів, все буде добре. Але це сталося — ми їдемо до знайомого в Румунію. Як поїдемо без тата і брата, самі, в незнайому країну? Що буде з собакою? Ми почали швидко збирати речі— не знали, що і скільки брати. Я замотувала сірники, щоб не промокли; шила чохол для ножа — у дорозі могло трапитися різне.

Переживали за тих, хто залишався, - тата, брата, собаку…

28 лютого. Хотів я надію, а одержав страх. Ранок. Брат у селі. Тато - у Львові. Ми їдемо на вокзал. Через обстріли поїзди затримуються. Не віриться, що тиждень тому було звичайне життя.  Чернівецький вокзал запам’ятаю надовго. Тисячі людей, шум, страх. Добрий знайомий ґрунтовими і гірськими дорогами віз до кордону, де були довжелезні черги. Волонтери роздавали теплу їжу, палили багаття. Ніч у Румунії. Повсюди намети, нам пропонували допомогу, житло. А ми стояли і не могли знайти «нашого румунина», який мав нас забрати. Нарешті він підійшов, і ми поїхали.

Пам’ятаю темну дорогу і світло фар від машин, які їхали і їхали до кордону. З найстаршою сестрою ми зупинилися у дочки пана Валентина, яка розуміла українську, але не дуже нею розмовляла.

Вона гостинно нас прийняла. Але все було ніби не по-справжньому, якось не так. Вставши зранку побачила, що за вікном сніг. Потім прийшли мама з сестрою. Пан Валентин вирішив, що його Лавінія віддає нам квартиру, щоб ми жили всі разом…

13 березня. День народження сестри Дарини. Світлий і трагічний день. Вже потім ми дізналися, що тато повинен був їхати на Яворівський полігон, куди саме в той день прилетіло 30 ракет…На щастя, він залишився у Львові.

Важко святкувати, коли ти далеко від сім’ї і чекаєш тільки закінчення війни. Але пан Валентин зі знайомими: паном Міхаєм і мером міста влаштували нам невелике свято.

Наступні два місяці ми провели в Румунії. Я навчалася онлайн. Сестри їздили волонтерити на кордон. У нас було все завдяки добрим і небайдужим людям, які щиро переживали за нас. У Румунії ми святкували Великдень. Йшли вночі до церкви, а потім святкували з родиною пана Міхая. Попри все ми хотіли повернутися додому.

Наші румунські друзі хвилювалися за нас, коли ми їхали в Україну. Але ми їхали, щоб навіть у небезпеці, бути всім разом.

Осінь— зима 2022. Ми звикли жити у війну. Часті тривоги, обстріли, страх, невідомість. Надія, що все закінчиться вже скоро, згасла. 10 жовтня — день народження брата і перший з масованих обстрілів. Відімкнення світла, відсутність води, світла… Важка зима. З вірою в Перемогу…

"Народ мій завжди буде!" В. Симоненко.

Для мене ці два роки стали початком чогось нового. Я змінилася, виросла морально, навчилася думати по-іншому. Війна триває: і в серці кожного українця горить маленький вогник Надії, який запалює мільйони сердець, на шляху до ПЕРЕМОГИ.