Рись Юлія, вчитель, Відокремлений структурний підрозділ "Оріхівський фаховий коледж Таврійського державного агротехнологічного університету імені Дмитра Моторного"
«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»
Надії вже майже немає.
Так само зникають і мрії.
А місто безкарно палає,
І ворог ще більше звіріє.
В кімнаті, де ліжко, - «прильоти»…
У стінах лиш вітер кочує…
Хто в дім свій вертає з роботи,
Ніколи той біль не відчує.
Хоч пам’ять вночі пригортаєш…
А осінь змінилася літом…
Як жити, коли ти втрачаєш,
Усе, що було твоїм світом?
Про нас не говорять усюди,
Мабуть, ми з інакшого тіста..
Блукають знедолені люди,
Мов привиди нашого міста..
Як це можна пережити?
В один день ти зачиняєш двері від власної квартири, можливо, назавжди. Цій події передувала безсонна ніч, п’ятигодинний обстріл з важкої артилерії, сльози доньки. Протиріччя свідомості: з одного боку – бажання жити і врятувати родину; з іншого…
Батьківська хата. Невпевнені кроки, улюблені іграшки, підліткові емоції, підтримка рідних....Рідна школа. Окриляючі успіхи, безтурботні роки, щемливе прощання на випускному… Коледж. В ньому пройшли кращі студентські роки, а потім двері аудиторій розчинились переді мною - викладачкою… Мій дім. Де все на своєму місці і має значення. Зручний халат на вішаку, чашка для кави з корицею…
І ось момент, коли розумієш, що треба все це покинути, зробити вибір, прийняти рішення. Їхати - так каже здоровий глузд.
Збираєш пакет з одягом, ноутбук… Як забрати клен і затишну лавочку в парку, де проведено з книгою багато годин? Чи вміститься в дорожню сумку місток над річкою, оповитий мріями та спогадами?... Береш до рук ключі і зачиняєш двері. Останні хвилини, і ти розумієш, що життя ніколи не буде таким, як раніше. Намагаєшся вижити, зібрати себе до купи. Нове місто. Нові люди. Опиняєшся в іншому побуті, але погляд часто шукає годинник на звичному місті, зручний халат на вішаку. І все ту ж чашку для кави з корицею.
Усвідомлюєш, все це тепер в іншій реальності, яка називається спогадами. Надія на повернення додому живе, продовжує тримати на плаву.
Потім пробуєш жити. Ходити на роботу, і навіть на прогулянку до іншої річки, містка. Реальність болюча, і настає момент, коли дізнаєшся, що ключами, які носиш із собою в сумочці більше нічого відчиняти. Щоночі сниться рідна кімната в затишній батьківській хаті. Надія опинитися хоч на годину серед залишків рідних стін, доторкнутися до милих серцю дрібничок мотивує крокувати в новий день. Дні зміняються місяцями і роками. Невимовний біль через втрату друзів на клятій війні. Нова тріщина на серці, коли бачиш розбиті дім, школу, коледж. Страшний розпач через невизначеність майбутнього, нерозуміння, що принесе завтрашній світанок, і чи доживеш до нього взагалі.
В цей складний час дійсно відчуваєш силу допомоги своїх рідних, колег, благодійних фондів, і, навіть, випадкових людей. Разом з тим, є сподівання на глобальну підтримку нашої України з боку цивілізованого світу щодо справедливого завершення страшної війни.
З калейдоскопічною швидкістю несуться події. Емоційні гойдалки - від надії і сподівань до відчаю і зневіри. Але, спостерігаючи за собою ніби зі сторони за роки повномасштабного вторгнення, чітко розумієш: подія, яка все змінила – це момент, коли ти зачиняєш двері власної квартири. І залишаєш там минуле, майбутнє, себе та своє життя.