Місяць ми прожили у підвалі. Над нами щоночі і щодня літали літаки, які скидали бомби на Ізюм і поблизу нас. Місяць так прожили, і потім уже не витримали - серце боліти стало. Ліків у нас не було. Магазини порожні, аптеки порожні, нічого не працювало.

Рашисти на початку лютого зайшли до Куп'янська. Куп'янськ від нас у 45-50 кілометрах. До нас вони лише у розвідку приїжджали на своїх танках. Тобто ми не були одразу окуповані. Мости у нас були розбиті. Залишався один вихід на Краматорськ, Донецьку область. Через цю дорогу ми й тікали - через Краматорськ на Дніпро, потім у Полтавську область.

З нашого боку літали літаки на Ізюм. Окупанти почали заходити зі сторони Сватова. Коли вони вже почали рухатися у бік Борової, тоді вже в останні дні почали виїжджати масово колони машин. 7 квітня ми виїхали, а Борова була повністю окупована 13 квітня, весь Борівський район колишній. І потім уже, як вороги наступали, вже й прильоти були, і хати були пошкоджені, світла у людей не було два місяці. А так - поки ми були, до 7 квітня - ще були і світло, і тепло.

Найбільше вразили літаки. Вони літали безперервно. Літаки так низько літали, ми у багатоповерхівці жили, таке відчуття було, що вони по антенах у нас ходили. Ми у підвалі були, там двері були залізні - вони ходуном ходили від цього потоку повітря, прямо били. Ось такий потік був.

Ракети над головами літали у нас. Влучило у нас по сільгосппідприємству: там жінка одна загинула. 

Чоловікові батьки залишилися в окупації. Не захотіли виїжджати з нами. Вони вже похилого віку. Не захотіли кидати своє господарство, котів, собак, курей, качок, будинок. Вони були в окупації до 3 жовтня, поки їх не звільнили. Дуже важко перенесли ці події, дуже постаріли, дуже схудли. Орки приходили, нишпорили по дворах, по сараях, по гаражах. Дуже тяжко пережили вони цю окупацію. Зв'язку не було, пенсію неможливо було отримати. Людям такого віку дуже тяжко було.

Коли ми виїжджали, складнощів у дорозі не було. Блокпостів було багато, але всі блокпости були українськими ще на той момент. Ми їхали через Лиман, Слов'янськ, Краматорськ. Мої батьки везли кішку у переносці. 

Зараз ми не вдома - це дуже-дуже складно. За домівкою сумуємо, а повертатися зараз небезпечно.

Ми були у Полтавській області. Там у нас живе рідня. Місяць пробули у родичів, потім з'їхали до самої Полтави, потім з Полтави поїхали до Хоролу. А з Хоролу тепер на Тернопільщину переїхали. Думаю, що тут безпечніше. У мене син студент. 

Я зараз працюю онлайн.

Психологічні проблеми долаємо медикаментозно. Приймаємо ліки.

Хочеться, щоб війна закінчилася якнайшвидше нашою Перемогою.

Дуже страшно собі уявляти майбутнє. Удома багато чого розбито. Великі скорочення на роботі. Навіть не знаю, що далі.