Я живу в селі Катеринівка. В мене був бізнес – я виготовляла торти. Раніше було і по три закази в день, а тепер - і в місяць, може, не буде трьох. Діти мої теж без роботи.

Над моєю хатою пролітали ракети, і я у вікно бачила, як вони в Нікополі вибухали. Вибухи у Нікополі постійні, а ми - недалеко. Страх великий. І плачу, і переживаю за дітей, за всіх. 

Найстрашніше, коли літають літаки, а діти на майданчику гуляють. Дуже страшно за дітей. І зараз так само: живемо у постійних вибухах. Онуки в школу не ходять, навчання немає - це важко.

Ми так ще не жили. У нас в сім’ї всі робочі. В мене дім, город. Ну, а як без роботи сидиш, то важко. Грошей катастрофічно не вистачає навіть на комунальні. В мене родичі є і в росії, і в білорусі. То з росіянами ми не спілкуємося. Ми для них в чомусь винні. Мій син там одружився - то він відмовився від нас.

З ліками у нас нормально, я купляю. З водою були перебої, і з світлом - також, але все можна пережити. Гуманітарну допомогу нам дають: і Фонд Ріната Ахметова допомагає, і з церкви, і хліб дає сільська рада.

Ми так чекаємо перемогу! Я от родичам кажу: «Я тут живу. Тут моя земля. Чому я повинна свою землю віддавати путіну, щоб він тут володів? Це наша земля, українська. Кому не подобається – хай виїде в будь яку країну світу».