Мені 31 рік. Проживаю з трьома дітьми сама. В окупації ми були майже вісім місяців. У нас виїхали багатші люди, а ми бідно живемо. А потім - не випускали. Ми пізніше трошки виїхали до брата в Кривий Ріг, там були. 

Вночі почалися обстріли недалеко від нас. Ми спочатку не зрозуміли, а потім побачили колону. Це було більше тисячі техніки російської. Вони ходили по городах, по дворах, дрони літали. Розвозили гуманітарну допомогу в перші дні.

Страшно було, коли над головою стався вибух і осколки полетіли. Один осколок пролетів у парі сантиметрів від мене. 

Один військовий моїй десятирічній дочці натякав, що вона йому сильно подобається. Я йому сказала; «Ви, взагалі, розумієте, що це дитина?» 

Я потім з двору дітей не випускала. Вони постійно заглядали у двори, де знаходяться дівчата. Сусідку 17-річну, чеченець мало не зґвалтував.

В останній день, коли наші заходили, то ракети літали на нас. Ми в погребі три дні сиділи. Потім похворіли діти і мама, нам потрібно було виїхати, бо ліків не було. Наш сусід виїжджав машиною і на забрав, довіз до Кривого Рогу.

Я з психологом розмовляла, але один раз мало. Буває, що дуже страшно, коли чую вибухи. У нас недавно «Шахед» летів - його збивали з автоматів. Було дуже страшно. Коли комендантська година, ми не виходимо на вулицю. 

Хочеться, щоб було спокійне життя і мирне. Хочу, щоб мої діти були спокійні. Буде перемога – не буде вибухів.