Наше життя розділилося на до і після. Ми жили у сховищі, де було ще 40 людей в кімнаті. Було дуже страшно, холодно, спали сидячі, не вистачало їжі, ліків, потім окупація... Страх мобілізації, що батька заберуть, необхідність постійно переховуватись, щоб зберегтися. Окупація, страх, що кожного дня до тебе можуть прийти в дім, забрати чоловіка, дітей, страх фізичного насильства над нашою сім’єю, і ти можешь їх ніколи не побачити, окупанти заставляли йти до школи, а то можуть забрати дітей, позбавити батьківських прав, обстріли, вибухи, сидіння в ванній кімнаті, панічні атаки!!!

Наче страшний сон, але коли ти прокидаєшься, він в реальності! Коли прокидаєшся з ранку і дивишся в вікно, а біля твого будинку військові на великих машинах направляють зброю на вікна будинку! Не вистачало медикаментів, їжі.

Дитина букла свідком окупації, постійних вибухів, обстрілів, бачила, як військові рф стояли з автоматами під будинком, бачила, як на людей направляли зброю, як людей - молодь - на вулиці зупиняли перевіряти, вони стояли з піднятими вверх руками, а на них була направлена зброя. Постійні обстріли та вибухи в місті, дуже злякалися, коли підірвали Антонівській міст, наче земля з-під ніг здригнулася, а також, коли був прильот в двір багатоповерхівки, у нас в квартирі на першому поверсі повибивало шибки.