Любов Якубів розповідає, що для її односельців війна триває з 2014 року – коли хлопців з села Ніжиловичі почали забирати до АТО (антитерористична операція, яка проводилися на Сході України с 14 квітня 2014 року). «Але тоді ми це ще не усвідомили. А 24 лютого 2022 року о 4:30 мені телефонує сестра, що теж проживає у селі, і говорить: «Люба,  війна!". Слідом за сестрою зателефонував чоловік, який тоді працював в Ірпені. І Любов почула в слухавці, як бомблять Гостомель.

Любов каже, що іноді було дуже страшно. 85-річну маму співрозмовниці контузило при авіанальоті. 

4 березня вся родина ночувала у погребі, тому що назовні лунали вибухи. А вранці побачили пошкоджену снарядами школу та дахи будівель на центральній вулиці. Староста села наполягав на евакуації. Вранці 5 березня чоловік Любові влетів у хату, та дав всім 5 хвилин на збори. Залишили тваринок на сусідів, підхопили своїх матусь, та всі разом поїхали до Львова.

В евакуації не могли дочекатися, доки росіяни відійдуть від села. 28 березня чоловік Любові не витримав та разом с сином поїхав додому. Але з’ясувалося, що зарано. «У той день російські вертольоти скинули авіабомбу на полі за селом», – Любов радіє, що її рідні встигли виїхати та повернутися до Львова. 

Лише 8 квітня родина повернулася додому. Всі одразу взялися за відбудову. Чоловік – за ремонт житла, а Любов з односелицями – плести сітки та готувати смаколики для наших захисників.

«Ми спимо у теплих ліжках, а хлопці —  у грязі й воді.  Ми їмо теплий суп, а в когось чоловіки пішли воювати… Й хочеться чимось тим хлопцям допомогти. Як-то кажуть: кожний по краплині, й назбирається повне відерце», – каже волонтерка.