«Почався обстріл – і я під покинутий будинок полізла»

Перший день війни я не можу визначити, усе було несподівано. Я думала, що на один-два дні щось буде незрозуміле.

Наше селище дуже обстрілювали. Було таке, що опинялися на вулиці в цей час, але зразу губилися, кидалися кудись ховатися, і в такі дивні місця (сміється). Ну, ось я ішла вулицею, почався сильним обстріл. Я з велосипедом була. Не знаю, куди подітися. Під покинутий будинок полізла, у бур’ян. Якось це було несподівано. Я дуже перелякалася. Потім поки щось зрозуміла, уже вилізла звідти й пішла дорогою, хоча обстріл тривав. Це було, напевно, навесні 2015 року.

У моєму будинку дах побитий був, а так в моїй родині ніхто не постраждав. І помешкання дуже не постраждало, але нам допомогли. Нам перекрила організація гуманітарна якась дах.

Уся робота, яка була, тепер на території, непідконтрольній Україні. У Ясинуватій найближчі місця, найзручніші для нас. Там і наші лікарні були і роботи. А тепер, якщо захворієш, то лікаря толкового немає. У нас немає поліклініки, немає де аналізи здати. Там училища – наші діти всі там навчалися.

У безпеці себе я і зараз не відчуваю, хоча начебто обстрілів таких немає, які були. Але я не вважаю, що ми в безпеці. Однак якийсь страх у душі, що знову може щось початися, зберігся.

Хочеться, щоб було, як раніше. Родичів у нас багато там позалишалося. У мене онук там. Він навчався в будівельному технікумі, у 2014-му закінчив і потім одружився. Тепер він там, а ми всі тут. А онучка в Києві, поїхала щось підзаробити.

А у 2020 році ми отримали 36 тисяч на придбання великої рогатої худоби. Ми придбали корову.

Тоді всі були вдома – п’ять чоловік. У нас три місяці світла не було, свічок вдома не було й запасу солі. Такий період вийшов, що взагалі нічого не було. Нам дуже гуманітарна допомога допомогла. 2014-2016 роки дуже в поганому становищі були і морально, і фінансово. І ці гуманітарні допомоги, які нам давали у вигляді тієї ж крупи, макаронів – це була дуже велика підтримка. Ми дуже вдячні людям, які все це організовували.