Петро Стецюк вийшов на роботу 24 лютого 2022 року і працював безперервно до кінця травня. Він начальник залізничного вокзалу станції Київ-Пасажирський. Від нього залежав успіх евакуації. Найважчими були перші тижні після російського вторгнення.

24 лютого – це коли якраз розпочато було війну, напад російських військ. На той час на вокзалі, ну практично воно перед цим було, всю ніч було… воно не настільки моторошно, як мирно. Але коли вже 24 лютого, це був день, вже коли всі взнали, що дійсно це є не іграшки, а це дійсно є війна, тому багато людей розпочало виїзди з Києва. Ну ви розумієте, щоб виїхати з Києва, це робилося залізничним транспортом. Люди почали приїжджати на залізничний вокзал. На даний час на вокзалі все практично  перестало працювати. Працювала тільки залізниця. Багато людей поприїжджало з дітьми.

Перший наплив він був невеликий, близько 30 тисяч пасажирів на добу. Люди тільки почали думати, що воно таке робиться, тому поприїжджали з дітьми. Ми практично зразу начали організовувати роботу, тому що багато людей – працівників, які знаходилися за межами Києва. Багато працівників на 25 лютого, вони вже не могли прихати на роботу, так як вже були відмінені електропоїзди, і багато людей не приїхало. Тому було вирішене питання для того, щоб організувати евакуаційні поїзди для того, щоб вивозити людей. Дійсно, зібралося багато людей з дітьми.

В першу чергу що було саме важке – це дивитися важко, коли діти поприїжджали, тому що вони поприїжджали з дому. Багато не мали з собою ні води, ні їжі.

Було прийняте рішення відкрити магазини, які є на вокзалі, для того, щоб дітей забезпечити водою. Та не тільки дітей, а й пасажирів забезпечити водою, забезпечити їдою і розпочати відправку. Відправку… Саме головне було  в цей час – не допустити паніки, не допустити хаосу, не допустити якихось крадіжок, не допустити скоєння злочину відносно пасажирів. На той час, коли пасажири вже почали… вже 25–26, уже пішло 28 лютого. З кожним днем кількість збільшувалась, і на березень місяць у нас уже було близько 65 тисяч пасажирів на добу.

Потяги відправлялися цілодобово. На вокзалі відправлялися цілодобово що вдень, що вечері.

Вдень було трішки легше, тому що ми бачили, куди йдуть пасажири. В нічний час було важче, тому що ми світло не включали. Всіх відправляли пасажирів без світла. В першу чергу старалися відправити жінок з дітьми, потім вже чоловіків. Також на вокзалі ми зразу в перші дні ми почали організовувати психологічну допомогу. Ми організували пасажирам – поліція надала допомогу психологів. У нас було дві бригади психологів, які працювали з пасажирами. Також ми розпочали організовувати, щоби людей можна було годувати. Ми в залі № 3 зробили для них, щоб безплатно возили їжу. Підключили волонтерів, які також велику допомогу надали нам і в посадці пасажирів, тому що багато було інвалідів, дуже багато було дітей з вадами інвалідності, які потребували допомоги, яких треба було відправити, яких треба було прийняти. Багато приїжджало швидких допомог, які привозили дітей з Охматдиту, треба було відправити. Не завжди і не скрізь, наприклад, в Черкаську область, де приїжджали хворі нирками, то туди не йшли, не йшли електропотяги, тому приходилось вирішувати питання для того, щоб туди йшов дизель-потяг, який повинен довезти до реабілітаційного центру людей. Тому робота проводилася постійно.

Ми старалися пасажирів довго не держати на вокзалі. Для того щоб не було такого великого скупчення людей, ми старалися пасажирів буквально дві-три години – і відправити з вокзалу, для того щоб люди могли уїхати. Коли люди приїжджають і коли… а ще коли був взрив у березні місяці, 3 березня біля вокзалу, люди дійсно були дуже налякані. Ми старалися, щоб бистріше їх відправити. Дуже багато людей було на Львів, Закарпаття. Менше – Вінниця. Тернопіль – дуже багато людей туди виїжджало. На Львів особливо. Варшава – багато людей на Польщу, багато людей від’їжджало, тому потяги формували буквально зразу. Формували потяг і зразу садили людей.

Багато людей їхало. Якщо у вагоні, наприклад, 50-60 місць, то їхало по 200 чоловік, по 150 чоловік їхало. Люди їхали стоячи. Люди готові були як-небудь виїхати, тільки виїхати з Києва.

Тому воно було центральне місце – центральне місце і прийняття пасажирів, і відправлення. Ну, прийняття на той час було дуже мале, а відправлення дуже велике. Найважче – момент, ну нас залишилось на вокзалі тоді працювати близько шести чоловік. Це я, заступники, чергова, довідка, яка надавала інформацію. Найтяжчій момент – це тоді, коли відправляються діти і коли відправляються діти хворі, тому що це діти, які безпомічні, які самі не можуть собі надати допомогу, собі надати раду. Тому приходилося дуже швидко реагувати з ними, дуже швидко садити в потяг. Це треба було зробити, по-перше, швидко, тому що люди всі теж сідають на ці потяги, тому приходилося людей трошки огороджувати, щоб спочатку посадити дітей, а потім…

Ну і саме важче – дивишся, коли діти голодні, коли приїжджали з Ірпеня, приїжджали з Бучі, коли діти і голодні, і їсти просять.

Тут і психологічна допомога їм потрібна. Це… звичайно, важко на це дивитися, і воно, знаєте, серце зжимається дійсно, що треба максимально старатися зробити все для того, щоб допомогти таким людям і вони залишилися довольні.  Я вам скажу, за час нашої евакуації у нас не було скоєно ні єдиної крадіжки. В нас не було ні єдиного… щоб десь якісь масові заворушення чи десь були люди…

Ми старалися зробити так, щоб люди виїхали і залишилися… по максимуму залишилися з хорошим настроєм виїхали, наскільки це можливо цей хороший настрій. Коли людина виїжджає, покидає домівку, виїжджає, але хоч ми тут могли їм надати все те, що вони потребують, для того, щоб їх хоч трошки заспокоїти.

Я з того часу жив на вокзалі. Я з лютого, з 24 лютого, я додому не їздив. Я вже додому перший раз поїхав 20 травня. Я тут жив на вокзалі. Якось щось не приходило в голову за безпеку. За той час якось за свою безпеку не думав. В першу чергу думав за безпеку пасажирів. І як говориться, дай Бог, щоб пронесло, щоб нічого не прилетіло до нас. Це ж теж був взрив на Південному вокзалі, і коли взрив був на Приміському вокзалі на колії, то воно, звичайно, що і страх. Но воно якось за безпеку не думав.

Ми старалися всі, і працівники поліції з нами, ми старалися в першу чергу відправити пасажирів з вокзалу, тому що не знали, що буде завтра, що буде післязавтра. Головне – щоб була безпека пасажирів.

Зараз ми працюємо уже в штатному режимі, вже є, я вам скажу, вже в середині квітня почали з’їжджатися пасажири… не пасажири, а працівники. Вже і пасажири начали їхати. Не в тій кількості вертатися, як було, але вже більше працівників начало з’являтися. Можна було доїхати до вокзалу – вони з’їжджалися до вокзалу.

Зараз ми працюємо в штатному режимі. Практично, якщо подивитися без тривог, без всього, то вроді би так, як воно працювалося в мирний час. Люди  все розуміють, люди розуміють роботу. Розуміють, що треба працювати. Люди розуміють, що треба надавати допомогу пасажирам. Люди розуміють, що треба більше приділяти уваги пасажирам, бо люди, які з евакуації приїжджають з Харкова, вони потребують більше уваги. Я розумію, що є і роздратованість, тому проводимо роботу і з нашими працівниками, що вони по максимуму повинні надати допомогу, по максимуму повинні надати увагу для того, щоб заспокоїти, хоч як-небудь заспокоїти і надати їм все, що необхідно.

Ми всі чекаємо на Перемогу. В першу чергу ми чекаємо Перемоги, тому що воно повинно все змінитися, повинно все заспокоїтися.

Я думаю, що тоді люди стануть більш спокійніші, будуть більше  їздити. Та й нам воно буде легше, бо будемо відчувати, що дійсно є Перемога, що все-таки наш народ, який є, він згуртувався. Я скажу, що дуже було приємно дивитися, коли в такий час, коли важко, то ніхто не ділив нічого. Люди допомагали друг другу. Допомагали, ніхто нічого не ділив, все було більш згуртовано. Тому я думаю, що наші люди, наші українці, вони згуртовані і те, що буде Перемога, це 100%.