Куценко Ярослава, учениця 11 класу Відокремленого структурного підрозділу "Науковий ліцей міжнародних відносин ІІ-ІІІ ступенів" Університету митної справи та фінансів

Вчитель, що надихнув на написання есе - Усачова Дар'я Євгенівна

Війна. Моя історія

5 ранку 24 лютого 2022 року. Саме цю дату я запам’ятаю назавжди. Згадую вечір за декілька годин до початку повномасштабного вторгнення, як ми з родиною святкуємо день народження батька. Оскільки я жила у прифронтовому селищі, можу сказати, що початок війни відчувся ще ввечері 23 лютого, на околицях селища було чути вибухи, хоча до цього їх майже не було. На той момент я думала, що все буде добре та не буде війни. Уночі, приблизно о 1-2 ночі, мене розбудили батьки, сказали, щоб я одягнула верхній одяг, поки вони збирали тривожу валізу.

О 5 ранку ми вже почали прокидатися під безлічі дзвінків з різних куточків України починаючи з родичів, які жили на околиці селища і бачили зі свого вікна, що російські війська почали наступ з окупованої Горлівки, закінчуючи дзвінками зі Львова, і з закликами до них виїжджати, бо в нас дуже небезпечно.

З початку повномасштабного вторгнення я не усвідомлювала те, що почалася війна; до останнього мала надію, що все буде нормально, що мій будинок залишиться цілим, що це все закінчиться за місяць або два.

На той момент у мене в думках не було того, що я ніколи не побачусь з близькими, що мій брат піде на фронт та буде в полоні, що я ніколи не побачу бабусю та дідуся, що моє місто буде кожен день під обстрілами, що ця війна зруйнує долі тисячі українців.

На мою думку, я тоді усвідомила той факт, що почалася війна, це коли мій брат пішов до ЗСУ. Згадую, що на початку березня біля мого будинку прилетів «град», тоді я почала розуміти, що в мене нічого не залишиться, що я вже ніколи не побачу свій дім.

Після цієї ситуації обстріли не припинялися, рідні вирішили, що я з мамою та сестрою поїдемо до Львова, а батько лишиться вдома.

Коли ми були на Західній Україні, я дізнаюся, що ситуація в моєму місті з кожним днем стає все гірше і гірше. У квітні до нас приїхав батько, бо на той час у селищі вже було нереально жити без газу, світла та води. На жаль, там лишилися мамині батьки, до яких 23 квітня прилетів снаряд.

24 квітня я дізнаюся, що померла бабуся, а 26 квітня помер дідусь, це був переломний момент у моєму житті: ти усвідомлюєш той факт, що ви просто не встигли їх евакуювати з гарячої точки нашої країни.

На початку травня ми шукаємо рації для мого брата та його бригади, намагаємося допомогти їм чим можемо. Але вже 11 травня ми дізнаємося, що мій брат потрапляє в полон, тут я вже починаю набагато сильніше усвідомлювати, наскільки ця війна торкнулася мене та моєї родини.

Почала відчувати сильний біль за долю нашої країни, за тисячі зруйнованих сімей та мільйони зламаних життів українців.

На мою думку, ця війна торкнулася кожного українця, кожен відчув цей біль та кожен зрозумів, що росія - це головний ворог, який зруйнував долі багатьох родин. Я дуже вдячна Збройним силам України за те, що вони боронять Україну та не дають агресору захопити нашу землю, вічна слава кожному герою, який боронить/боронив нашу країну.