Події того дня я пам’ятаю погано. Було тихо. День тільки починався. Я знала, що десь там іде війна. Мої батьки були напружені та постійно дивилися новини. Ми планували поїхати в Маріуполь, бо ситуація в моєму місті була нестабільна.

Усе це я сприймала як якусь надто реалістичну гру, допомагала заклеювати вікна, збирати речі, дивилась новини, не розуміючи, що ж насправді таке війна.

Однак навіть тоді мені було трохи лячно і страшно, то я й не думала, що можу вже не побачити ні моє місто, ні мою квартиру, ні моїх батьків.

Удень, вже перед від’їздом, ми з батьками вирішили, можливо, востаннє пройтись містом. Чомусь стало легко на душі, я гарно провела час і не помітила, що на вулиці стояла тиша. Людей не було зовсім, але це мене взагалі не бентежило.

Та враз ця тиша порушилася численними вибухами, які, мов могутній молот, били по голові.

За ці лічені секунди в моїй голові пробігло сотні думок, кожна клітина тіла панікувала. У той момент я вже не чула гучних звуків, тільки биття мого серця та дихання мало значення. Мої очі бачили тільки батьків, усе інше було розмито, наче в тумані.

Обстріл тривав усього секунд п’ять , а ми зупинилися на місці, мов укопані.

Першим до тями прийшов батько, який міцно схопив мене за руку та побіг до музичної школи, у якій було бомбосховище. Я відчула, що йому так страшно, що його долоня спітніла, та він не думав мене відпускати. На наше щастя, бомбосховище було всього на відстані ста метрів, через хвилину батьки вже сиділи поруч зі мною на холодних лавах.

Єдина лампочка миготіла кожну мить і виглядала ненадійно. Та нам потрібно було просто чекати й сподіватися.

Ця година тривала вічність. Ми були не самі; тут, унизу, зібралося населення, яке вирішило залишитись. Плач, галас та крики не стихали, а з вулиці доносились вибухи. Я ж не плакала, а просто дивилась в одну точку, прокручуючи в голові можливі смерті та втрати. В обіймах у мами було тепло і безпечно, я заснула.

Стало тихо. Але ця тиша вже не була доброю, вона бентежила мене, бо за нею йшла смерть.

Я до сих пір сподіваюсь, що колись зможу забути цей день, бо і сьогодні жахаюсь від  звичайних феєрверків, думаючи, що це обстріл.