Я виживала без води, газу та світла. У Маріуполі постійно сиділа в підвалі. По воду ходила за дванадцять кілометрів від будинку. З сусідами топили сніг, аби була хоч якась вода. На вулиці було багато тіл загиблих людей. Це жах. Виїхати у перші дні я не змогла. Довелось місяць сидіти під обстрілами. Росіяни бомбили місто постійно. 

Найбільше мене шокувало те, що люди в Маріуполі були покинуті. Ніхто не знав, що робити та куди бігти. Всі були налаштовані на те, що буде, те й буде. І я відчувала страх і жах. 

Одного разу я пішла за водою та побачила, що стоять якісь автобуси. Я туди сіла та виїхала до Бердянська. Звідти вже дісталась Запоріжжя. Виїхала з чоловіком, який вивозив родину. Зараз я живу в Запоріжжі. Сподіваюсь на перемогу та закінчення війни. Я хочу повернутись в Маріуполь та побачити, як його відбудовують.